Розкішний Новий рік у нас виходить. Ялинку нарядили, діток привітали, і про батьків їхніх не забули. Щоб так багато «добрих» новин під новорічні свята було, за 20 останніх років не пригадую. В основному ті новини з Києва до нас, на переферію, йдуть. Але є й такі, що вимагають місцевого затвердження. Як от підняття тарифів на опалення та підігрів води. Саме для цього збереться виконком Охтирської міської ради 31 грудня о 10-й годині. Спішать останнього цвяшка забити, щоб краще людям святкувалося.

Кажуть, людині, для того щоб почуватися щасливою, треба принаймні один раз на рік подорожувати, аби побачити щось нове. Більшість із нас так і чинить. Не сумніваюся, що й цього літа багато хто, попрямувавши у напрямку морів, із задоволенням споглядав тамтешні краєвиди.
За позитивом рушила і я…

( Читати далі )

Всякому городу нрав и права; всяка имеет свой ум голова«, — написав Григорій Савич Сковорода 250 років тому і мав рацію. Вочевидь мандрівному філософу, що походив немало шляхами Слобожанщини, було з чим порівняти. Так воно й зараз. Ось заїхав від Охтирки, здається зовсім небагато, у сусідню Харківську область, а вже бачиш низку характерних відмінностей. Це я про Чугуїв.



( Читати далі )

…Громыхнул гром, взметнувшийся ветер сорвал пыль и песок, начался дождь. «Вот обидно, — думалось не одной мне. — Сегодня отчетный концерт творческих коллективов детского клуба „Орленок“, приуроченный ко Дню защиты детей!»
Но гроза поняла свою ошибку и через десять минут усмирила свое озорство. Со всех сторон Солоницевки к парку отдыха потянулись цветные цепочки людей с яркими букетами...

( Читати далі )

Память… Как светлы и трогательны твои воспоминания, когда касаются любви и счастья… Как горьки и тревожны они, посвященные тяжелейшим испытаниям народа в военное лихолетье. Иногда слышишь от сторонников восточных верований: «Плохое надо забыть. Мысли должны быть позитивны, тогда и жизнь станет лучше». Многим живущим и хотелось бы забыть, да разве возможно человеку, прошедшему дорогами войны, его потомкам забыть о мучительных страданиях не одного лица — всем участвующим в войне странам? Значительность праздника Победы в этом году удвоенная: народ отмечает 65-ю годовщину со дня окончания Великой Отечественной войны. Срок солидный и для простой челоческой жизни.

( Читати далі )

3 мая – международный день свободы слова. Дата значимая, но в тесном ряду майских праздников малозаметная. Учреждена она была журналистами, ими же, в основном, и почитается. Кому как не журналистам знать истинную цену слова, тем более свободного слова. И здесь не суть важно работаешь ли ты в центральном издании и слывешь в народе чуть ли не оракулом, или же скромно заполняешь полосы местных газет. Слово, как известно, не воробей. Где бы ни летало, а присесть на веточку (быть прочитанным, узнанным, одобренным или же опровергнутым) обречено.

( Читати далі )

«Друга світова війна залишила слід у кожній українській родині — і як правило, розповіді людей, котрі пережили цю війну, разюче відрізняються від офіційної версії, яку нам спускають „згори“.
Уже зараз зрозуміло, що 65-ту річницю війни наша країна відзначатиме так само, як і за радянських часів: пишними парадами та іншим офіціозом.
Пафос і показуха віддають більше шани радянській владі, а не людям. У цій версії є фактичне возвеличення тогочасних тоталітарних вождів». Це витяг з одного із блогів під заголовком Звернення до журналістів. Розкажіть, як ваша родина пережила другу світову війну«. Прочитала його буквально відразу після розмови з колегами. А говорили ми про те ж саме: думки і слова – немов наші.
…У телевізорі і в державних інституціях щодо війни нині – риторика і пафос радянських часів. Чи можна ними послуговуватися зараз? Коли вже багато чого відомо з історії справжньої, а не ідеологізованої? Хіба варто й досі так завзято хизуватися перемогою, досягнутою ціною неймовірних жертв? Можливо вже настав час просто схилити голову у щирій скорботі і віддати шану всім: хто загинув за різних обставин, і хто зумів вижити… заперечуючи проти війни як такої.
Німеччина, яку засудили як агресора, визнала свої гріхи і спокутує їх перед світовою громадськістю і громадянами інших країн, у тому числі й України. А хто-небудь чув, щоб СРСР, чи його правонаступник Росія вибачалися за гріхи вольні і не вольні, за знущання, заподіяні своїм (не чужим) громадянам? Чи не тому Росія зацікавлена саме у такому помпезному відзначенні Перемоги? І Україна нині наслідує ту ж саму модель, бо більше владі пишатися немає чим.
Економіка в загоні, пенсії і заробітні плати – жалюгідні, молодь неприкаяна, верхівка жирує… І на цьому тлі ми продовжуємо у фанфари дути?!!! Гасла і пафос можна пробачити керівникам, що правили за радянських часів, бо тоді на кожній прохідній висіло: „Требуется!“, а нині держава фактично усунулася від вирішення життєвих людських проблем, запропонувавши натомість формальне піклування. То чи ж варто на цьому тлі співати старої бравурної пісні?
»Слава ветеранам!« — цю мантру ми, народжені в СРСР, знаємо з дитинства. Вивчають її і діти незалежної України. А прадід моїх дітей не став ветераном.
Тоді ще не дід, а батько чотирьох дітей, селянин Клим, був поспіхом відправлений разом з іншими такими ж, від плуга і землі хліборобами, під Харків. Там німці наступали.
Колгоспників привалило в одній з будівель, що правила за збірний пункт. Німецькі частини увійшли в місто раніше, ніж чоловіки, ті хто не загинув під завалами, встигли відкопатися голими руками. Коли травмовані, з ротами, забитими цегляною пилюкою, сліпі і знесилені вони, як кроти вилазили на світ Божий, їх чекало: Hende Hoh!
Далі – полон… Йому випало працювати у німецькій родині, де він і без того майстер на всі руки, удосконалив свій хист до столярства… З війни дід повернувся не скоро, десь у 50-ті роки, бо визволителі, запакувавши щасливих у вагони, відправили їх у далеку дорогу – у табори.
Чим завинила ця людина і її сім’я перед країною, за що вони отримали знущання від своїх? Скільки таких понівечених доль, ніким не порахованих для статистики про жахіття війни?! А спробуйте, уявіть стан душі безвинно ув’язненого батька чи матері, позбавлених можливості бодай хоч щось дізнатися про долю своїх дітей чи дати звісточку родині. А їм же казали: „Не їдьте — там тюрма на вас чекає“. Не слухали, їхали, бо додому кликала рідна кров.
А сусідська бабця Сарахвина, чоловіка якої поставили на лінію фронту кілометрів за 50 від села (не знаю вже, чи встигли його перевдягнути й дати гвинтівку), ходила на поле бою з санчатами, щоб зібрати по шматочках усе, що залишилося від батька її дітей та й привезти до хати на поховання. Скільки ж їй було тоді років? Не більше двадцяти п’яти, напевно?
Ці люди, зазнавши великого горя, достойно прожили життя у трудах, не ставши ветеранами. Їх жодного разу не запрошували на святкування Перемоги. Чи не тому, що їхні імовірні розповіді про війну не вкладалися у відомі кліше про масовий героїзм.
Хто дбав про них? Чи була їм рідна держава матір’ю? Скоріше мачухою, з черствим до людського горя серцем.

З 1992 року на Охтирщині проводяться «Вишневі усмішки» — фестиваль сатири і гумору, присвячений славетному землякові, одному з найвідоміших українців Остапу Вишні. З 2003 року фестиваль набув статусу обласного. Відтоді, аби взяти у ньому участь, до Охтирки приїздять професіонали і аматори гумору зі всієї області. Бува, що й зі столиці заїжджають.


( Читати далі )

Тяжело жить в кризис, а с кризисом веры – еще тяжелее. Чтобы выкристаллизовать хоть малую частичку правды, нужно весь информационный поток делить на восемнадцать. Потому что выборы? или в нашей стране по-другому и быть не может?
Кто поднял информационную волну о гриппе? Очевидно тот, кто ее хорошо подготовил. Зачем это было сделано? С ответом на этот вопрос дела обстоят хуже. Ясно одно, мы живем не в том мире, где о реальной угрозе людей предупреждают заблаговременно, чтобы спасти или обезопасить. У нас на людях и их проблемах принято делать политику и деньги, что впрочем, одно и то же.

Кожна моя подорож до Криму залишає по собі двояке відчуття: з одного боку – захоплення величчю тамтешньої природи, а з іншого – гіркота від жахливого її стану та занедбаності на тлі неприхованого намагання розтягти те добро по шматках.


( Читати далі )

Наша газета розміщує багато авторських матеріалів. Захотілося подати уривочок з туристичних замальовок Віталія Троня.



І ось вона! Вершина, на яку я стільки років мріяв піднятися! Вершина, з якої відкриваються чудові краєвиди. Але вразила вона мене не цим… Вразило те, що майданчик на вершині витоптаний повністю. Немає ніде ні травинки. Здалося, ніби щодня тут галопом пробігає стадо слонів. Лише гола земля і каміння. І всюди – скло від розбитих пляшок з-під горілки. Ну як часто буває – одні ідіоти залишають пляшки, інші ідіоти їх б’ють, а ще інші потім ріжуть ноги, ступаючи навмання. На тому майданчику є скульптура – тризуб, гранітна тумба із капсулами землі з усіх областей України і флагшток з прапором України. Підйомний механізм зламаний, прапор спущений і обмальований якимись невідомими туристами. Після горілки, мабуть, з’являється непереборне бажання залишити щось на згадку про себе. А тоді пройшло ж лише десять днів, як на Говерлу піднімався Президент України, до цієї події все і готувалося. Не знаю, як ті туристи хоч капсули не повиймали і флагшток не спиляли. А може, вже і повиймали, і спиляли.

Оперативника засудили до семи років, а він каще, що не винуватий

…Липень 2007-го. Охтиркою ширяться чутки, ніби у відділку чи-то застрелено чоловіка, чи-то бідолашний застрелився сам. До міліціянтів люди переважно ставляться упереджено, із засторогою. У засобах масової інформації періодично з’являються сюжети про міліцейський «бєспрєдєл». Тому не дивно, що й того разу охтирчани у себе на кухнях схилялися у бік версії про винність органів. Навіть деякі місцеві ЗМІ закидали безапеляційне звинувачення працівникові карного розшуку, в кабінеті якого і сталося смертельне вогнепальне поранення людини.


( Читати далі )

Коли читаю кримінальну хроніку чи матеріали, надані в газету прокуратурою задля висвітлення своєї діяльності, кожен раз натикаюся на думку: країна витрачає гроші не туди.
Бюджети усіх рівнів, якими би бідними вони не були, усе ж наповнюються і розподіляються за витратами, народ утримує цілі державні інституції, котрі мусять зловмисника викрити, спіймати, згодом вивчити його справу у суді, а потім – заправторити сіромаху до буцигарні (на менший, чи більший термін).
Хто здебільшого ці люди, котрі регулярно заповнюють загратовані державою приміщення? А це переважно ті, на кому свого часу держава зекономила.

( Читати далі )

В редакцию газеты «Лидер» позвонил читатель и попросил разъяснить, что такое «Гетманский парк», который якобы создается на территории Ахтырского района Сумской области. Людям известно, что набирают охранников, а куда и для чего – нет. Говорит, куда не обращались – информации ноль. Какова дальнейшая судьба людей, жителей того же с.Рыботень, чьим землям грозит отчуждение? Это что, еще одна Головановка? – спрашивал читатель.



( Читати далі )

Протягом місяця в Охтирці тривала виставка фоторобіт. Це була ПЕРША ФОТОВИСТАВКА організована журналістами місцевих мас-медіа під егідою осередку НСЖУ.

На світлинах — життя маленького міста, епізоди з місцевих подій, портрети краян. На мою думку, ці фотографії виконані майстерно, і не тому, що витримані правила «золотого перетину» чи «третей», чи зроблена правильна експозиція. Це в даному випадку не головне. Важливіше те, що ці фото — фрагменти повсякденного життя. Журналіст фіксує з буденності один момент, одну секунду, і залишає її назавжди у пам'яті й на папері. З сарказмом, з жалем, з обуренням, з радістю він дивиться на світ. Особисто для мене ця виставка стала певним відкриттям, подихом щирості.
Під час роботи літніх пришкільних та профільних таборів, експозицію із задоволенням переглянули юні відпочивальники. Адже не часто трапляється нагода побачити свого власного портрета у музеї, як це випало зробити Лізі Кущенко.
У «Книзі відгуків» читаємо: «Вдячний за свято, яке подарували журналісти своїм прихильникам і жителям міста. А.Дудченко»; «Спасибо большое за выставку, многие фото проникают в душу, можно увидеть жизнь нашего города в разных ракурсах. Творите еще! А.Гончаренко»; «Ми вам дуже вдячні за чудову виставку. Всі фото вразили нас своєю красою і проникливістю. Бажаємо вам натхнення і в подальшому. Військовослужбовці в/ч 3029 „Гепард“.