Нацiональна спiлка журналiстiв України http://www.nsju.org ru admin@nsju.org Нацiональна спiлка журналiстiв України <![CDATA[Велоакція до дня журналіста]]> http://www.nsju.org/blog/232.html http://www.nsju.org/blog/232.html








Своє професійне свято журналісти Охтирки, що на Сумщині, відзначили велоакцією «Журналісти з громадою».

Ідея виникла ще минулого року, коли місцевий осередок Національної спілки журналістів України планував свою роботу на рік прийдешній. Девіз «Охтирці 370» виник по ходу, бо як стверджують дослідники, саме стільки років виповнюється Охтирці цьогоріч.
Склавши маршрут руху, а він проходив пам’ятними місцями районного центру, журналісти місцевих друкованих та електронних ЗМІ прагнули привернути увагу громади до історичної і культурної спадщини міста. Справа в тім, що Охтирка, яка має досить насичену за фактажем історію, протягом років багато в чому розгубила її матеріальну складову. Мета акції – спонукати громаду до проактивного ставлення до міста, в якому живеш і спільними зусиллями віднайти забуті фішки або ж створити нові іміджеві міфи, що покращать туристичну привабливість регіону.
Чому вибрали велосипед як засіб проведення акції? Бо донедавна велосипед був найпопулярнішим видом транспорту в Охтирці.]]> Tue, 07 Jun 2011 12:32:28 +0300 Hanna преса <![CDATA[Веселих свят!]]> http://www.nsju.org/blog/220.html http://www.nsju.org/blog/220.html

Розкішний Новий рік у нас виходить. Ялинку нарядили, діток привітали, і про батьків їхніх не забули. Щоб так багато «добрих» новин під новорічні свята було, за 20 останніх років не пригадую. В основному ті новини з Києва до нас, на переферію, йдуть. Але є й такі, що вимагають місцевого затвердження. Як от підняття тарифів на опалення та підігрів води. Саме для цього збереться виконком Охтирської міської ради 31 грудня о 10-й годині. Спішать останнього цвяшка забити, щоб краще людям святкувалося.]]> Wed, 29 Dec 2010 15:04:07 +0200 Hanna суспільство <![CDATA[регіональним журналістам розповіли про Крим усе]]> http://www.nsju.org/blog/215.html http://www.nsju.org/blog/215.html







10-12 листопада у Симферополі відбувся тренінг для регіональних журналістів «Крим економічний». Було цікаво і повчально.]]> Tue, 16 Nov 2010 18:36:05 +0200 Hanna преса <![CDATA[Записки подорожнього]]> http://www.nsju.org/blog/207.html http://www.nsju.org/blog/207.html

Кажуть, людині, для того щоб почуватися щасливою, треба принаймні один раз на рік подорожувати, аби побачити щось нове. Більшість із нас так і чинить. Не сумніваюся, що й цього літа багато хто, попрямувавши у напрямку морів, із задоволенням споглядав тамтешні краєвиди.
За позитивом рушила і я…
На календарі кінець вересня, а на кримському узбережжі немає де яблуку впасти. «Що ж тут влітку було?» — безупинно сама в себе питається моя подруга… Ми — гості одного з готелів Гаспри, про яку у вікіпедії написано наступне: «Гаспра — посёлок городского типа, находится на Южном берегу Крыма (ЮБК) в 12 километрах западнее Ялты. Один из лучших курортов ЮБК. Здесь есть большое количество санаториев, пансионатов, здравниц, парков, троп, пляжей. Климат в Гаспре является одним из самых тёплых в Украине».
Так, на вулиці дійсно тепло, а щодо пансіонатів, то порахувати їх просто неможливо. Кількість споруд для відпочивальників така, що, здається, більше вже не поміститься. Але ж продовжують будувати, старанно втискаючи нові стіни між старими. І обов’язково мусить бути паркан. Кожен готель (тут дуже полюбляють називатися «парк-отелями») оздоблений парканом і охоронцем при вході. Завдяки тим парканам колишня суцільна паркова зона побита на численні клапті. Всі вони комусь належать, тому прибрані і впорядковані. А от щілини між ними – це ще та захараща! Отими щілинами більшість відпочивальників і прямує до моря, на пляж – місце кліматичних процедур.
Кожен пляж теж комусь належить і теж побитий на клапті: не покланявшись охоронцеві, ви туди не потрапите. Мені особисто випало щастя відвідувати пляж одного з прибережних санаторіїв (зразок радянського монументалізму, 1955 року забудови) за перепусткою від свого готелю, розміщеного рівнем вище. Еквівалентом перепустки могли би слугувати 15 грн., на які охоронець сподівається кожного разу при зустрічі з вами. Його обличчя може мати кілька виразів: недовіри, зневаги, огиди, роздратування… за виключенням одного – поваги до людини, яка, приїхавши на відпочинок, привезла сюди і свої гроші.
Можливо, люди, що задіяні в обслуговуванні втомилися від великого числа відпочивальників, а можливо, вони просто уявлення не мають, що таке сфера обслуговування і як слід себе поводити на такій роботі.
Гроші ж за собою треба носити постійно. Бо безкоштовно на пляжі тільки морські хвилі та повітря, за решту додаткових зручностей треба розраховуватися готівкою. Аби ви часом халявно не посиділи на котромусь із топчанів, пильно стежать кілька молодиків без найменшої уяви про манери гарної поведінки.
Коментуючи подібні прояви, місцевий житель Дмитро Михайлович, поскаржився, що кримчанам живеться дуже важко – сезон масового відпочинку короткий і більшу частину року вони не мають роботи. Тому за кілька місяців намагаються заробити на цілий рік, місцями перегинаючи палку.
Мені ж здалося, що палка перегнута не місцями, вона взагалі – крива. При чому, безнадійно.
До прикладу, купили ви за 40 грн. екскурсію Лівадійським палацом і, почекавши хвилин з 20, рушаєте в числі інших екскурсантів оглядати колишні монарші стіни. Екскурсовод заводить вас в одну кімнату, в другу, а потім зупиняється в коридорі і починає пропонувати скористатися послугами тамтешнього фотографа, всього за 10 грн., або ж придбати диск з видами Криму – за 20. Гід завзято рекламує чиїсь приватні послуги, екскурсія стоїть мовчки. У повітрі бринить напруга, доки хтось не витримує: «Ви будете продовжувати екскурсію?» «Звісно», після чого ще кілька хвилин нав’язливої реклами і похід через два магазини, що орендують приміщення палацу.
Сьогодні навіть бюджетний відпочинок на узбережжі виливається у певну копійку, бо за все навкруги правлять дурну ціну. Наприклад, 6 грн. за право піднятися ліфтом з пляжу до дороги (схили ж бо доволі круті). Або 22 грн. за кіло персиків, які по факту виявляються кислими і гнилими зсередини.
Маршрутки рухаються з інтервалом у 20 хвилин, в результаті чого стають схожими на банку консервованих кільок. З тою лише різницею, що в них ще й вимагають за проїзд: 8 грн. за 10 км.
Ви скажете, чого це я така, усім не задоволена? Знаєте, я дуже хотіла бути задоволеною. Задивлялася у синю далечінь моря, здіймала очі до вершин Ай-Петрі. Проте легшало не надовго. Бо треба ж було йти обідати до свого кафе, офіціанти якого палять прямо при вході і гирчать на клієнтів, як на набридлих мух; користуватися транспортом, наражаючись на грубість і незручності; проходити повз охоронців чужого майна, що донедавна ще було народним… Тобто, бачити життя таким, як воно є.]]> Wed, 29 Sep 2010 15:40:26 +0300 Hanna суспільство <![CDATA[Свежая лапша для избирателей. Жалко, не съедобная...]]> http://www.nsju.org/blog/203.html http://www.nsju.org/blog/203.html What is «праймериз»?
По дороге домой логически размышляла, желая дойти до сути предложения. «Prime» – первый, главный, передовой, но что такое «праймериз»? Большой юридический словарь помог. ПРАЙМЕРИЗ (англ. primaries) — в США предварительные (первичные) выборы, в ходе которых выдвигаются кандидаты в депутаты центральных и местных представительных учреждений, кандидаты на другие выборные должности, делегаты национальных партийных конвентов, члены партийных комитетов Демократической и Республиканской партий; применяются с 1842 г., на законодательном уровне с 1927 года.
Дальше помогает дядюшка Google. Чтобы стать кандидатом в президенты, американскому политику тоже сперва предстоит пройти через сито primaries.
Для того, чтобы принять участие в праймериз, кандидат должен быть зарегистрированным членом той партии, поддержку которой он намеревается получить. Кроме этого, кандидат должен пройти специальный «тест», подтверждающий, что он обладает определенным потенциалом для участия в выборах. В разных штатах «тесты» разные. К примеру, в Нью-Гэмпшире для этого достаточно заплатить в местный бюджет особый налог — $1 тыс. В других штатах кандидату требуется представить определенное количество подписей однопартийцев, поддерживающих его кандидатуру — в штате Теннесси достаточно собрать 25 подписей, в штате Мэн — 2 тыс. подписей, причем все они должны принадлежать зарегистрированным членам той или иной партии, постоянно проживающим в одном городе или графстве.
Умеют народ озадачить
Возвращаемся в нашу действительность – Украина. Ахтырка. Год 2010-й.
В наших законах ничего про праймериз не сказано. Но на подходе очередные выборы, и немалое число хорошо оплачиваемых (чаще заграничных) политтехнологов начинает изобретать для нас с вами новые заманухи – наживки и блесны. А находясь в перманентных выборах – это не так уж просто! Все уже было: «Скасую недоторканність!», «Тому що принциповий!», «Вислухаю кожного!», «Бандитам – тюрми!», «Покращу життя вже сьогодні!»… «Покращили» пятидесятипроцентным увеличением цены на газ и замораживанием заработных плат…
Нужно что-то новое, простенькое и со вкусом. Был же у нас «народный президент», а теперь будет «народный праймериз»! Никто толком не поймет что это такое, но поведется, чтобы не выказать свою неосведомленность в том, где берут начало и куда стремятся мутные политические воды.
Каждая последующая избирательная кампания характерна своей фишкой. Но есть одна общая – как не называй партии и политдвижения, в какие одежды не рядись, а лица – все те же. Но вот оказалось, что старые фигуры исчерпали свой магнитизм и народу больше не интересны. Значит, нужно привлечь избирателя новыми лицами и фамилиями, обладатели коих – люди относительно публичные, но еще не успевшие скомпрометировать себя в ходе беспрерывных политических баталий. А вот тут-то и пригодится «праймериз», тем более «народный», чтобы на спинах того же народа осуществить перезагрузку своей, «номенклатурной» матрицы.
Компромат.Ru
«Замглавы партии „СУ“ Кость Бондаренко сообщил „Главкому“, что заявиться для участия в праймериз мог любой гражданин Украины, кто поддерживает программу партии». Правда, как сказано на сайте «СУ», окончательное решение на включение кандидата в список участников праймериз принадлежит бюро региональной организации партии. «С 10 по 31 августа проходят два параллельных голосования – для всех избирателей в уличных пунктах для голосования, и для членов партии — на сайте. Затем мы будем считать результаты, анализировать, смотреть рейтинги. Тут мы не будем спешить – спешка нужна лишь при ловле блох, и состав списков мы огласим к концу сентября», — это тоже цитата из «Главкома», на этот раз замглавы «СУ» Александры Кужель.
…В нашей стране и законы-то не очень чтят, а праймериз – вне всякого законодательного поля. А это значит, что порядок его проведения и перспектива подведения и реализации итогов очень и очень туманны. И велосипед здесь изобретать не нужно. «Как сообщил источник „Ъ“ в нижегородском отделении партии, в партсписках „Единой России“ на выборах в гордуму „проходные места в итоге заняли не те, кто выиграл праймериз… На выборах в гордуму Томска в партсписок Единой России также попали далеко не все победители праймериз“.]]> Mon, 30 Aug 2010 17:56:00 +0300 Hanna cуспільство <![CDATA[Всякому городу нрав и права]]> http://www.nsju.org/blog/200.html http://www.nsju.org/blog/200.html
Всякому городу нрав и права; всяка имеет свой ум голова«, — написав Григорій Савич Сковорода 250 років тому і мав рацію. Вочевидь мандрівному філософу, що походив немало шляхами Слобожанщини, було з чим порівняти. Так воно й зараз. Ось заїхав від Охтирки, здається зовсім небагато, у сусідню Харківську область, а вже бачиш низку характерних відмінностей. Це я про Чугуїв.


На іменинах пригощали чаєм
Приводом до відвідин Чугуєва стали мистецькі свята з нагоди 166-ї річниці від дня народження Іллі Юхимовича Рєпіна, майстра реалістичного живопису, що своєю працею здобув славу навіки — і собі, і місту, де народився. 5 серпня чугуївці щорічно святкують іменини свого славетного земляка. Навіть День міста прилаштували до цієї дати. Пам’ять про Рєпіна для Чугуєва – це та фішка, що не дає місту загубитися серед інших, її зберігають і культивують, формуючи тут певний історико-культурний простір. Аби долучитися до накопиченого за роки музейного багатства з Охтирки до Чугуєва, саме 5 серпня, поїхала група небайдужих до мистецтва людей: викладачі місцевої дитячої художньої школи, представники відділу культури та підзвітних йому організацій, а серед них і я – журналістка.
День видався надміру спекотний, але мета поїздки і отримані враження переважили усі погодні форс-мажори. До того ж, завбачливі організатори урочистостей подбали про паперові капелюшки для гостей, чим неабияк полегшили їхню участь. Бо вже о 10-й ранку, а саме в цей час розпочалися офіційні заходи на подвір’ї меморіальної садиби Рєпіних (з виступами і презентаціями), сонце пекло, як опівдні.
Коли відзвучали промови і привітання високих гостей, а були тут і міський голова Чугуєва, і начальство з Харкова, депутати, директори різних музеїв і митці, все шановне товариство рушило оглядати експозицію, де представлені декілька робіт великого художника, маються меморіальні раритети, відновлена вітальня дому Рєпіних тощо. Людей було чимало, що спричинило певну штовханину на невеличкому меморіальному подвір’ї, затиснутому між приватною забудовою та панельними багатоповерхівками.
Доки чекала своєї черги увійти у колишнє помешкання Рєпіних, розглядала дерева навколо хати, помічені інвентарними номерами. Прямо під вікнами – старанно доглянута номерна яблуня, обтяжена добрячим врожаєм. Цікаво, а яблука теж належать до музейних фондів?
Охочих гостинні господарі пригощали чаєм. У прес-релізі заходу це значилось як „Праздничное чаепитие Репин приглашает…

Чугуїв таки – не Охтирка
Датою заснування Чугуєва вважають 1638 рік. З 1817 по 1858-й місто було центром шести округів військових поселень, створених за указом Олександра I. Відтоді на довгі роки Чугуїв став містом військових. Зараз це районний центр, за переписом 2001 року тут мешкало трохи більше 36 тисяч населення.
Бачте, майже все як про Охтирку. І дата заснування і причетність до війська, мало того – до військової авіації… Але ця схожість суто теоретична. Коли ви ступите на чугуївську землю власними ніжками, ви побачите і відчуєте безліч виразних відмінностей. Ні. Чугуїв таки – не Охтирка! Що їх візуально об’єднує, так це стандартні житлові масиви радянської забудови, погані дороги і китайський крам базарних яток. Звісно, тут мається пам’ятник Леніну і площа Леніна, і в шухлядах чугуївців лежать паспорти громадян України. Але вони не говорять українською. На офіційних рєпінських заходах не прозвучало жодного українського слова. Мова посадовців і депутатів – виключно російська, на вулицях – теж. Спасибі музейним працівникам, вони мені подарували купу презентаційних матеріалів. Так от, усе це поліграфічне добро (дуже якісне, до речі), вгадайте, якою мовою видане? Російською.
Архітектура і розміщення історичної забудови Чугуєва настільки відрізняється від нашого Бульвару, і взагалі, від баченого мною раніше, що заслуговує на кілька хвилин стояння з роззявленим ротом, і певного часу біганини з фотоапаратом навколо побаченого. Величезний плац, в обрамленні архітектури прямих ліній і строгих казарменних форм, викликає в уяві солдатську муштру, шпіцрутени і кремезних уланів. І то нічого, що вся ця лаконічна розкіш — взірець військового патріотизму в архітектурі — дещо занедбана, а головна окраса ансамблю — приміщення Штабів військових поселень, 1831 року забудови – ховається за монументом вождю пролетаріату. Справжню красу спаплюжити важко.
Будівлю Штабів почали реставрувати, нещодавно в частині приміщень відкрили нову галерею художньо-меморіального музею І.Ю.Рєпіна. У день нашого приїзду, тут, окрім сталої експозиції, була і гостьова – акварелі Максиміліана Волошина з Будинку-музею в Коктебелі. Відчуваєте рівень? То ж бо й воно!
Споруда Штабів – велична й історична, протягом 180 років виконувала різні функції, в ній і сам Рєпін свого часу навчався. Галерея ж донедавна розміщувалася у соборі, але Московський патріархат вказав музейникам на двері. Зараз, у відновлених блискучих залах – багатюща колекція різножанрових витворів мистецтва.

Від соняхів
до кицьок
Між спогляданням міста та його історико-культурних цінностей, встигаємо відвідати й новітню експозицію – підсумки роботи ХІ-го Міжнародного Рєпінського пленеру. Вона розміщена у виставковому залі місцевого культурного центру Імідж. Споруда, правди нікуди діти, ремонту не бачила давно. Але пахощі свіжої олійної фарби та види Чугуєва, увіковічені на полотнах, отримують естетичну перемогу. Більше ста робіт художників з різних міст України, Росії, Німеччини представлені тут, а написали, кажуть, півтисячі. Додивилася, є роботи заслуженого художника України Олександра Чередниченка з Сум – напівстиглі кетяги горобини та неймовірно палкі соняхи рєпінської садиби.
Учасники пленеру переважно писали місцеві пейзажі, здалося, що найбільше тут саме соняхів, але є й двоє кошенят чи то дорослих кицьок з надзвичайно виразними очима.
Не буду стверджувати напевно, але підозра закралася, що кицьки для Чугуєва – теж якась ознака. Бо навіть нетривале перебування на вулиці Гвардійській, що веде до історичного центру міста, подарувала кілька зустрічей з вусатими і хвостатими.
До речі, подивували й велетенські пізнавальні написи на будинках. Номер будинку та назва вулиці читаються здаля, навіть володар слабкого зору без зусиль визначить місце свого перебування.

І чужому
навчайтесь, і свого не цурайтесь
У Чугуєві 5 серпня – заходи по всьому місту, з ранку до вечора. О 9-й, щойно ми приїхали, у тамтешньому міському парку урочисто відкрили Аrt-алею. Такий собі місцевий узвіз. Слід зауважити, що чугуївський парк, хоча й невеличкий, але досить затишний. Вже з самісінького ранку тут повно людей різного віку. Малі граються, старші відпочивають. Гойдалки і лавочки хоч не надто нові й презентабельні, але цілком пристойні, і головне – діючі.
Питаюся у Любові Бобарикіної, начальника відділу культури і туризму Охтирської міської ради, яка була у складі нашої групи, як їй ідея з мистецькою алеєю?
— Ідея подобається. В Охтирці, вважаю, не менше майстрів, яким під силу своїми роботами прикрасити місто, створити йому певний колорит, особливо у свята. Така алея могла би частково компенсувати відсутність картинної галереї, про необхідність якої художники говорять досить часто, спростити доступ зацікавлених осіб до результатів роботи творчих людей, народних майстрів і умільців.
Всі ми дуже задоволені з того, що змогли побачити стільки дивовижних речей: історичних, які прекрасно збереглися; і сучасних – надзвичайної цінності об’єктів. Чудові музейні комплекси!
Так, комплекси дійсно чудові. І мені особисто було заздрісно дивитися на чугуївське мистецьке надбання. На мій погляд, Охтирка в цьому відношенні програвала з сухим рахунком. Тому повернувшись додому я вирішила дізнатися думку першої особи міста щодо предмету моїх переживань.
— Я щойно приїхала з Чугуєва і вражена побаченим. А що ми можемо запропонувати гостям? – це вже я питаю міського голову Охтирки Ірину Демченко.
— Співробітниками краєзнавчого музею розроблені туристичні маршрути місцями історико-літературної, архітектурної спадщини, і вони діють. Зайдіть до музею і поцікавтеся. Я вам раджу. Не пожалкуєте. Ми просто не знаємо, що є у нашому місті…
Якось російська письменниця охтирського походження подарувала мені власну книгу, в якій серед іншого подавався лист Антона Павловича Чехова. Після відвідин Охтирки Чехов написав своєму другові, що Ахтырка от прочих городов Слобожанщины отличается своей европейскостью. Насправді нам є чим пишатися…
А подорожувати, щоб бачити нове – просто необхідно. Це стимулює до розвитку, до нових ідей. Побувавши у Чугуєві я подумала, що представники творчих професій неодмінно мусять пройтися рєпінськими стежками… Так виникла згадана вами поїздка.
Звісно, в Чугуївському проекті працюють державні гроші, музей – це радянська спадщина, експозиція формувалася ще з 60-х років минулого століття і вона містить унікальні речі. В Охтирці теж багато чого є, а ще більше було: і ремесла, і народні промисли, і військова слава, наша земля – батьківщина скількох літераторів! І художня галерея була, якщо ви пам’ятаєте, по провулку Харківському…
Безперечно, художникам треба виставлятися, бо це необхідний елемент самореалізації митця. Але для впровадження таких проектів потрібна ініціатива зацікавлених осіб, потрібен двигун, рушійна сила. А їх наразі немає.
До прикладу, немає у нас і Дня міста. Так склалося, що він святкується спільно з Днем визволення. Але ж це зовсім різні за смисловим навантаженням дати. Потрібно виокремити щось головне, з усього того розмаїття, що притаманне Охтирці, аби назвати його своєю візитівкою. Для Чугуєва – це, безперечно, Рєпін…
Ви, до речі, були на тамтешній залізниці?
— Ні, — кажу, — не довелося.
— Приміщення вокзалу побудовано при міністрі транспорту Григорії Кирпі. Прекрасна сучасна споруда, надзвичайно комфортна і ошатна. Так от, її зали оздоблені репродукціями картин Іллі Рєпіна… У Чугуєві все пов’язано з Рєпіним, все кипіло і варилося тут навколо його імені ще здавна.]]> Thu, 12 Aug 2010 15:56:24 +0300 Hanna суспільство <![CDATA[Все небо української кераміки]]> http://www.nsju.org/blog/194.html http://www.nsju.org/blog/194.html

На Полтавщині днями тривало національне гончарне здвиження – «Здвиг-2010». У селі Опішному Зіньківського району пройшли мистецькій акції національного масштабу, спрямовані на пізнання традицій і досягнень гончарної культури, розвиток сучасного гончарства, популяризацію мистецтва кераміки. Серед основних заходів «ЗДВИГу-2010» були: IV міжнародний молодіжний гончарський фестиваль; «2010: 10х10»: І Інтерсимпозіум кераміки; ІІ Національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному»; Національний день гончаря.





Наведений (далеко неповний) перелік може видатися завеликим, як для невеличкого селища, яким є Опішне. Тим більше, що Опішне на перший погляд – село, як село: вздовж вулиць, що не можуть похвалитися добрим асфальтовим покриттям, купчаться незначного статку садиби — з садками і городами, у центрі — кілька магазинів. Але саме тут, на мальовничих глинистих пагорбах Полтавщини, де у VII-IV cт. до н.е. стояли укріплені поселення скіфів, нині знаходиться центр українського гончарства. Як казав мені Василь Бондарчук, старший викладач Львівської академії мистецтв, заслужений художник України, художник-керівник Інтерсимпозіуму «2010: 10х10», Опішне стверджує своє звання столиці гончарного краю. «Раніше то ми сприймали з гумором, думали: що може бути в якомусь невеликому селищі? Але виявилося так, що саме тут мається найбільше керамістів на один квадратний метр та ще й з якими іменами! Будь-який музей міг би позаздрити таким іменам! Якось так сталося, що організатор вміє запросити, організувати і провести таке масштабне дійство. Я дуже радий, що такі події відбуваються».
Організаторів дійства мається велике число: тут і державні інституції, і громадські організації, і творчі спілки. Проте головний натхненник – це, безумовно, Олесь Пошивайло, директор Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук.
Загалом в Опішному, окрім вже згаданого Інституту, діють Національний музей-заповідник гончарства, Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко, Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів, Музей Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному». Є тут і Науково-дослідний центр українського гончарства, Українське керамічне товариство.
На вулицях Опішного ви запросто можете зустріти класика сучасного українського мистецтва, оглянути унікальне музейне зібрання, але розвинутого народного промислу, який би мав державну підтримку, тут, на жаль, вже немає.
Колись в Опішному діяло два керамічних заводи. Зараз — жодного. Місцеві жителі, послуговуючись залишками глини, що знаходять на руїнах одного з них, виготовляють керамічні вироби по дворіх, кустарним способом, — це мені розповідає місцева майстриня. Її глиняні пищики коштують недорого – 2-3 грн. за штуку. Майстри ж, що знають собі ціну, правлять за традиційного опішнянського баранця, виробленого у міні-форматі, 100-150 грн.
Глиняне намисто з музейного кіоску вам обійдеться якнайменше 100 грн., а таріль у 500 грн. «Вона що, з золота?» — публічно демонструє своє здивування одна з відвідувачок. Так, розбестила нас китайська штамповка. Дехто вже й не розуміє, що штучний товар не може бути дешевим… Але це проза життя нашого, а приїхала я до Опішного на свято — на церемонію відкриття другої Національної виставки-конкурсу художньої кераміки «КерамікПІК у Опішному», 2 липня.
На святково вбраному подвір’ї місцевого Центру розвитку духовної культури Олесь ПОШИВАЙЛО:
— У рамках другого тижня Національного гончарного здвиження в Опішному «Здвиг-2010» відбувається виставка, для участі в якій подали свої роботи 86 художників-керамістів, тут представлена практично вся Україна: Вінниччина, Волинь, Донеччина, Закарпаття, Запоріжжя, Івано-Франківщина, Київщина, Львівщина, Одещина, Полтавщина, Харківщина, Черкащина, АР Крим, є художники з Литви, Республіки Білорусь, Російської Федерації. Географія учасників надзвичайно широка, відповідно широкою є палітра художніх творів. Це першокласні твори, які репрезентують сучасне народне гончарство і творчість професійних художників.
Слово надається одному з переможців минулорічного конкурсу, відомому українському художнику-керамісту Ігорю БЕРЕЗІ, зі Львова:
— З великим нетерпінням ми чекаємо на цю виставку. Бо дуже хочеться побачити, що ж зробили за 2010 рік українські керамісти. Маленьке Опішне, як атлант, тримає на собі все небо української кераміки. Це єдиний в Україні конкурс професійної кераміки. Опішне взяло на себе завдання вести далі у майбутнє українських керамістів, і створити умови, щоб цей вид мистецтва, який перебуває зараз у дуже складних умовах, не загинув і цей пласт культури не пропав на марно.
Старший викладач Львівської академії мистецтв, заслужений художник України, художник-керівник інтерсимпозіуму в Опішному Василь БОНДАРЧУК:
— Вчора, 1 липня, закінчився десятиденний марафон — «2010: 10х10»: І Інтерсимпозіум кераміки. Все пройшло на високому рівні: як в організаційному, так і в творчому плані. Хто переміг, ви вже знаєте (Гран-прі – Володимир Хижинський (Волинь), перша премія – Сергій Радько (Черкащина), друга премія – Надія Мініахметова (Санкт-Петербург), третя премія – Галенко Марко (Київ). Премія за декоративність – Юргіта Янінскайте, за вишуканість, оригінальність — Липа Ганна-Оксана (Львівщина).
Лауреат премії Т.Г.Шевченка Ярослав МОТИКА, Львів:
— Приємно, що мене покликали і навіть дали можливість бути членом журі. Роботи — високого рівня, і навіть було важко визначити, хто кращий. Є талановиті керамісти, які можуть здивувати. І такі виставки потрібні, щоб нам духовно зростати.
Брали слово й інші шановні гості, найбарвистіша керамістка України Нелі ІСУПОВА, вона ж — член журі «КерамПІК у Опішному», Олег ТАТАРИНЦЕВ — доцент кафедри кераміки Московської державної художньої академії ім. Строганова, який зауважує: «За последние 15 лет в России не было ни одной выставки художественной керамики. Были выставки декоративно-прикладного искусства, но не керамики».
Коли промови закінчилися, і спраглі естетичних видовищ гості, заполонили мистецьку галерею, слова втратили актуальність: експозиція виставки – вражаюча. Побачене, дійсно, заслуговує на увагу і на повагу.
Тут експонуються твори, виготовлені художниками винятково з глини (глиняної, шамотної, фаянсової, порцелянової, кам’янкової формувальних мас). Техніки художніх виробів: гончарний круг, гіпсова форма, ручне ліплення, димлення тощо. Загалом, це 320 мистецьких творів художників, переможців численних національних, міжнародних конкурсів кераміки, чиї твори є гордістю багатьох музейних і галерейних колекцій. У виставці також беруть участь молоді митці, які заявили про себе як про талановитих художників-керамістів, гончарів.
Виставка в Опішні триватиме до 30 жовтня 2010 року. По тому вона буде представлена в Києві. За словами її куратора Олеся Пошивайла, остаточно ще не вирішено, де саме: або в Софіївському заповіднику, або в Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара».]]> Mon, 12 Jul 2010 14:59:10 +0300 Hanna культура <![CDATA[Як святкують День журналіста в Охтирці]]> http://www.nsju.org/blog/187.html http://www.nsju.org/blog/187.html











Напередодні свого професійного свята журналісти Охтирки нагородили переможців конкурсу молодих авторів у жанрі журналістики, започаткованого місцевим осередком НСЖУ на вшанування пам’яті члена Національної спілки журналістів України, свого земляка Миколи Мотренка та отримали привітання від колег по цеху та інформаційних партнерів.
Конкурс проводився вперше, завдяки йому в одному проекті вдалося об'єднати три покоління журналістів — від ветеранів до студентів та учнів. Слід зауважити, що місцевий осередок НСЖУ існує другий рік. Минулого року до Дня журналіста, спілчани організували і провели виставку фоторобіт, до якої залучилися усі ЗМІ регіону.]]> Tue, 08 Jun 2010 12:43:16 +0300 Hanna преса <![CDATA[СВОБОДНОЕ СЛОВО – РОСКОШЬ]]> http://www.nsju.org/blog/174.html http://www.nsju.org/blog/174.html На мой же субъективный взгляд работать в местной прессе и быть свободным в выборе слова гораздо сложнее, нежели посылать свои суждения на обширные территории малоизвестных тебе городов и весей.
Шурша страницами столичных газет, читатель склонен внимать печатному слову, уважать его и ценить. Та же типографская краска, но местного разлива вызывает у наших сограждан реакцию абсолютно противоположную: «Кто это написал? А о чем? – Брехня!» и поспорить с этим сложно. Ведь в небольшом городке любая новость, в первую очередь — достояние общественности, а потом уже — газеты. Газете только «можно» или же «нельзя» ее констатировать. А о критических материалах лучше совсем промолчать.
Обсуждать, есть ли у нас свобода слова как таковая, сродни вопросу «есть ли жизнь на Марсе?». Мы спустимся поближе к земле, имя которой — Ахтырка. Где всего-то пару улиц крестом да жиденькая сеть переулков-паутинок в разные стороны.
Легко вменить журналисту необъективность, обвинить его в нежелании заниматься вашей проблемой и бросаться вместо вас на амбразуру местной бюрократической машины. Легко обвинить его в отказе принять вашу сторону в конфликте с соседом или провести расследование по первому звонку обиженного самой жизнью пенсионера. Гораздо сложнее понять и принять то, что журналист – обыкновенный человек, а не спасатель и не медицинский пластырь для лечения болезней общества. И если наше общество далеко от совершенства, и смотрится в зеркале кривовато, то не журналист тому виной и не ему под силу это отражение исправить. «Де-юре» он имеет право выражать свои мысли и суждения свободно, но «де-факто» — это неоправданная роскошь.]]> Fri, 30 Apr 2010 10:34:40 +0300 Hanna суспільство <![CDATA[Моя душа не сприймає пафосу]]> http://www.nsju.org/blog/172.html http://www.nsju.org/blog/172.html «Друга світова війна залишила слід у кожній українській родині — і як правило, розповіді людей, котрі пережили цю війну, разюче відрізняються від офіційної версії, яку нам спускають „згори“.
Уже зараз зрозуміло, що 65-ту річницю війни наша країна відзначатиме так само, як і за радянських часів: пишними парадами та іншим офіціозом.
Пафос і показуха віддають більше шани радянській владі, а не людям. У цій версії є фактичне возвеличення тогочасних тоталітарних вождів». Це витяг з одного із блогів під заголовком Звернення до журналістів. Розкажіть, як ваша родина пережила другу світову війну«. Прочитала його буквально відразу після розмови з колегами. А говорили ми про те ж саме: думки і слова – немов наші.
…У телевізорі і в державних інституціях щодо війни нині – риторика і пафос радянських часів. Чи можна ними послуговуватися зараз? Коли вже багато чого відомо з історії справжньої, а не ідеологізованої? Хіба варто й досі так завзято хизуватися перемогою, досягнутою ціною неймовірних жертв? Можливо вже настав час просто схилити голову у щирій скорботі і віддати шану всім: хто загинув за різних обставин, і хто зумів вижити… заперечуючи проти війни як такої.
Німеччина, яку засудили як агресора, визнала свої гріхи і спокутує їх перед світовою громадськістю і громадянами інших країн, у тому числі й України. А хто-небудь чув, щоб СРСР, чи його правонаступник Росія вибачалися за гріхи вольні і не вольні, за знущання, заподіяні своїм (не чужим) громадянам? Чи не тому Росія зацікавлена саме у такому помпезному відзначенні Перемоги? І Україна нині наслідує ту ж саму модель, бо більше владі пишатися немає чим.
Економіка в загоні, пенсії і заробітні плати – жалюгідні, молодь неприкаяна, верхівка жирує… І на цьому тлі ми продовжуємо у фанфари дути?!!! Гасла і пафос можна пробачити керівникам, що правили за радянських часів, бо тоді на кожній прохідній висіло: „Требуется!“, а нині держава фактично усунулася від вирішення життєвих людських проблем, запропонувавши натомість формальне піклування. То чи ж варто на цьому тлі співати старої бравурної пісні?
»Слава ветеранам!« — цю мантру ми, народжені в СРСР, знаємо з дитинства. Вивчають її і діти незалежної України. А прадід моїх дітей не став ветераном.
Тоді ще не дід, а батько чотирьох дітей, селянин Клим, був поспіхом відправлений разом з іншими такими ж, від плуга і землі хліборобами, під Харків. Там німці наступали.
Колгоспників привалило в одній з будівель, що правила за збірний пункт. Німецькі частини увійшли в місто раніше, ніж чоловіки, ті хто не загинув під завалами, встигли відкопатися голими руками. Коли травмовані, з ротами, забитими цегляною пилюкою, сліпі і знесилені вони, як кроти вилазили на світ Божий, їх чекало: Hende Hoh!
Далі – полон… Йому випало працювати у німецькій родині, де він і без того майстер на всі руки, удосконалив свій хист до столярства… З війни дід повернувся не скоро, десь у 50-ті роки, бо визволителі, запакувавши щасливих у вагони, відправили їх у далеку дорогу – у табори.
Чим завинила ця людина і її сім’я перед країною, за що вони отримали знущання від своїх? Скільки таких понівечених доль, ніким не порахованих для статистики про жахіття війни?! А спробуйте, уявіть стан душі безвинно ув’язненого батька чи матері, позбавлених можливості бодай хоч щось дізнатися про долю своїх дітей чи дати звісточку родині. А їм же казали: „Не їдьте — там тюрма на вас чекає“. Не слухали, їхали, бо додому кликала рідна кров.
А сусідська бабця Сарахвина, чоловіка якої поставили на лінію фронту кілометрів за 50 від села (не знаю вже, чи встигли його перевдягнути й дати гвинтівку), ходила на поле бою з санчатами, щоб зібрати по шматочках усе, що залишилося від батька її дітей та й привезти до хати на поховання. Скільки ж їй було тоді років? Не більше двадцяти п’яти, напевно?
Ці люди, зазнавши великого горя, достойно прожили життя у трудах, не ставши ветеранами. Їх жодного разу не запрошували на святкування Перемоги. Чи не тому, що їхні імовірні розповіді про війну не вкладалися у відомі кліше про масовий героїзм.
Хто дбав про них? Чи була їм рідна держава матір’ю? Скоріше мачухою, з черствим до людського горя серцем.]]> Wed, 21 Apr 2010 10:30:26 +0300 Hanna суспільство <![CDATA[Стартував проект «Районна дитячо-молодіжна газета»]]> http://www.nsju.org/blog/171.html http://www.nsju.org/blog/171.html Вже відбулося перше семінарське заняття для школярів, що цікавляться журналістською професією та вважають, що газета – річ необхідна у молодіжному середовищі.
Як виявилося, деякі з учасників проекту вже мають певний досвід газетярської роботи, зокрема у школі села Рибальське існує власне видання – інформаційно-розважальна газета «Тік-Так». У решті шкіл переважно послуговуються інформаційними куточками та стіннівками.
Сподіваюся, учасникам проекту знадобляться практичні рекомендації журналістів щодо основ газетярської роботи, які прозвучали в ході зустрічі. Бо розповідали про правила оформлення видання та інтерв’ю, як одну з технік збору інформації, саме представники місцевого осередку НСЖУ.]]> Thu, 15 Apr 2010 10:17:56 +0300 Hanna преса <![CDATA[Как почта нашла способ побороть местные газеты]]> http://www.nsju.org/blog/170.html http://www.nsju.org/blog/170.html Раньше почтовая сортировка находилась в нашем городе (обласного подчинения) Ахтырке. Затем ее перевели в другой город – соседний Тростянец, объяснив этот шаг оптимизацией производства. В результате этой оптимизации наши почтовые послания доставлялись адресату через полтора-два месяца, а то и просто терялись.
С течением времени в Тростянце почтовики таки отладили процесс, и жизнь потекла своим чередом. Недавно узнаем, что сортировки в Тростянце больше не будет, ее перенесут в областной центр — Сумы. Сразу возникло беспокойство, а как же доставка газеты? Теперь номер придет к подписчику хорошо бы через неделю. Передали свое беспокойство почтовикам, но нас заверили, что волноваться не стоит. Но, на деле вышло совсем по-другому. Пока газету катают туда-сюда, она успевает состариться.
Остается надеяться, что, сортировку местных газет в Киев переносить не станут (в целях оптимизации), но что таким образом подписку местных газет зарезали — это факт.]]> Thu, 15 Apr 2010 10:01:59 +0300 Hanna пресса <![CDATA[Журналісти Охтирки започаткували конкурс]]> http://www.nsju.org/blog/126.html http://www.nsju.org/blog/126.html Конкурс проводиться в м. Охтирці вперше, триватиме з 1 лютого по 1 травня 2010 року. Підсумки конкурсу будуть оголошені до Дня журналістів, який святкується 6 червня.]]> Tue, 16 Feb 2010 17:03:43 +0200 Hanna преса <![CDATA[З новим роком!]]> http://www.nsju.org/blog/124.html http://www.nsju.org/blog/124.html Ялинки справжні.
]]> Wed, 06 Jan 2010 19:53:30 +0200 Hanna преса <![CDATA[Про фестиваль на батьківщині Остапа Вишні]]> http://www.nsju.org/blog/123.html http://www.nsju.org/blog/123.html
З 1992 року на Охтирщині проводяться «Вишневі усмішки» — фестиваль сатири і гумору, присвячений славетному землякові, одному з найвідоміших українців Остапу Вишні. З 2003 року фестиваль набув статусу обласного. Відтоді, аби взяти у ньому участь, до Охтирки приїздять професіонали і аматори гумору зі всієї області. Бува, що й зі столиці заїжджають.

Не стали виключенням і «усмішки» цьогорічні, тільки зсунулись у часі. Замість золотої осені, коли «не хочеться листу з дерева падати», Охтирка сердечно зустрічала гостей 5 грудня.
Тієї суботи, коли програма фестивалю вже ось-ось мала розпочатися, і у фойє РБК купчилися учасники урочистого дійства, я відволікала від останніх приготувань режисера фестивалю, провідного методиста районного відділу культури і туризму Тетяну БАРЧЕНКО.
— Обласний фестиваль «Вишневі усмішки» – традиційне свято Охтирщини. Щороку він збирає гостей з усієї Сумщини. В конкурсі беруть участь народні аматори з Липової Долини, Лебедина, Писарівни, з Роменського району і звичайно, наші охтирські перлини українського гумору. Хочеться відзначити, що першим переможцем конкурсі (вже в статусі обласного) став уродженець с. Оленіне Михайло Панфілов, він отримав гран-прі. У наступному році переміг маленький хлопчик, Юра Римар з Лантратівки, який на весні 2005 року був запрошений на Всеукраїнський фестиваль «Вишневі усмішки» в Палац культури «Україна» у м. Києві.
Почесне журі фестивалю визначає переможців професійно і дуже коректно.
Цього року вперше започатковано конкурс молодих літераторів гумористичного жанру.
До розмови долучився і голова місцевого осередку Всеукраїнського об’єднання «Просвіта» Олександр СКИБА:
— Прийшов сюди аби віддати шану Остапу Вишні. Що очікую від сьогоднішнього свята? Послухати талановитих читців. Адже зараз, на жаль, слово не в пошані, якось його минають. Можливо й навмисно. Адже слово завжди спонукає або до дій, або до роздумів, а зацікавленості в цьому немає. Хочеться вірити, що цей фестиваль матиме довге й плідне життя, адже сатира допомагає нам і вижити, і вистояти…
Остап Вишня у своїх «Мисливських усмішках» пише: «Були б ведмедi (про наші ліси йдеться – прим. автора), — довелося б багатьом мисливцям рушницi попродати, бо нашi охотники люди тихi, сумирнi й поетично нiжнi, а ведмiдь — звiр великий i реве: може перелякати». Сумирні й тихі у нас не лише мисливці. Працівників культури й аматорів сцени маємо ще більш тихих. А яких сумирних! І що характерно, жоден ведмідь недофінансування і урізання бюджету їх не лякає. Працюють вони виключно на ентузіазмі, викладаються не на 100, а на 200 відсотків. Фестиваль організувати і його провести – це вам неабищо!]]> Thu, 17 Dec 2009 18:06:38 +0200 Hanna суспільство <![CDATA[Про те, що ми є]]> http://www.nsju.org/blog/116.html http://www.nsju.org/blog/116.html Учора, 11 листопада, ми відзвітували про свою роботу за рік, що минає. Ми – це Охтирський осередок Сумської обласної організації НСЖУ, який створився рік тому, 22 серпня 2008 року.

Минув рік нашої діяльності, про що і говорили на зібранні. Натепер в організації обліковується 14 членів НСЖУ, представників різних друкованих та електронних ЗМІ Охтирки: газет «Ахтырка», «Город А», «Лідер», «Вишневий цвіт», ТРК «Пульсар».
Вважаю, що головним здобутком цього року є те, що ми більше не ховаємося по своїх одноосібних квартирах-редакціях. Так, на ринку – ми конкуренти, але у житті – представники одного цеху, журналісти і нас не так багато є, щоб ми могли нехтувати одне одним чи відмовляти одне одному у людському ставленні.
По за тим, була проведена і певна організаційна, популяризаційна і просвітницька робота.
По-перше, протягом року ми вже вдруге збираємося на загальні збори, приймаємо в організацію нових членів.
23 квітня представник нашої організації взяв участь у ювілейній конференції НСЖУ у Києві. 1 червня з нагоди дня журналіста у місцевому краєзнавчому музеї було розгорнуто виставку фоторобіт журналістів Охтирки, яка з успіхом працювала протягом місяця і мала відчутний резонанс. 6 червня журналісти охтирських медіа відзначили своє професійне свято поїздкою до історичних місць – Більського городища.
Слід сказати, що перелічені події і акції відбувалися в Охтирці вперше.
Ми відгукнулися на заклик голови Національної спілки журналістів Ігора Любченка і представник журналістського осередку провів бесіду з учнями 9-А класу Охтирської школи № 5 з нагоди Дня пам’яті загиблих журналістів, що відзначався в Україні цього року 18 вересня.
Таким чином, можна вважати, що початковий внесок у загальну справу розбудови активної громадської діяльності журналістів зроблено. Збори ухвалили: визнати роботу організації задовільною і перейшли до перспективного планування на наступний рік.



1.Це наші установчі збори. 22.08.08



2. Це приймаємо нових членів НСЖУ



3.Це ми відкриваємо виставку журналістських фоторобіт 01.06.09.



4. Це ми на валах Більського городища в честь Дня журналіста 06.06.09



5. Це в школі — бесіда зі школярами. 24.09.09



6. Це ми на звітних зборах. 11.11.09



7. І це на зборах теж]]> Thu, 12 Nov 2009 15:35:40 +0200 Hanna журналістика <![CDATA[кризис веры]]> http://www.nsju.org/blog/114.html http://www.nsju.org/blog/114.html Кто поднял информационную волну о гриппе? Очевидно тот, кто ее хорошо подготовил. Зачем это было сделано? С ответом на этот вопрос дела обстоят хуже. Ясно одно, мы живем не в том мире, где о реальной угрозе людей предупреждают заблаговременно, чтобы спасти или обезопасить. У нас на людях и их проблемах принято делать политику и деньги, что впрочем, одно и то же.]]> Sun, 08 Nov 2009 14:13:43 +0200 Hanna суспільство <![CDATA[Чи змінять картинку на кращу або ... всім хочеться до моря]]> http://www.nsju.org/blog/107.html http://www.nsju.org/blog/107.html

Кожна моя подорож до Криму залишає по собі двояке відчуття: з одного боку – захоплення величчю тамтешньої природи, а з іншого – гіркота від жахливого її стану та занедбаності на тлі неприхованого намагання розтягти те добро по шматках.

А також від негостинності… ні, не пересічних кримчан (з цим проблем не виникало), йдеться про чудне ставлення до гостей півострова з боку працівників інфраструктури відпочинку. І тут відразу можна перейти до прикладу…
Одного дня ми з друзями намагалися оглянути Масандрівський палац – літню резиденцію російського царя Олександра ІІІ, розташовану височенько в горах. Щойно здолали підйом і озирнулись навколо, як до нас підійшов охоронець: «Маладиє люді, асвабадітє теріторію. Ми закриваємся».
— Почекайте, але ж ми приїхали здалеку, стомилися. Дозвольте хоч 5 хвилин, щоб зробити кілька фото…
Відповідь незабарилася вже від іншого охоронця. Одягнутий у чорне, з палицею на паску, чоловік як відрізав:
-Ви что і в гастроном так ходітє?!!! Сказано, закриваємся! Освободітє теріторію!
— Але ж ми гості!
— А ми – на работє! Всє вапроси к адміністрації!!!
Таким чином ми не змогли оглянули ту історичну пам’ятку… Спускатися з гори було значно легше, ніж підніматися вгору. Тому йшли потішаючись самі з себе. Ач які, гостинності захотіли.
Згодом нам роз’яснили люди знаючі: якби ми заплатили охоронцям, то могли би хоч прописатися у тому палаці. Так. Ось воно — бажання заробити на відпочивальниках, нічого не давши їм навзаєм. Як воно ріже око і дошкуляє!…
Аби користуватися послугами закритого для сторонніх пляжу (а ми мали таке право як гості одного з прибережних готелів) необхідно показати охоронцеві перепустку. Так от, за хисткими воротами, які давно забули що таке фарба, у досить відвертій позі сидить герой вестерну — поважний чолов’яга з велетенською каблучкою на руці. Він зводить очі до відпочивальників, що наближаються і гаркає: Готовьтє пропуск!
— Да нє вопрос! приготували. Ось він.
-Так… — чолов’яга бере до рук папірця, і повагом вголос зачитує зміст, — Трі чєловєка по 19-є.
По тому повертає папірця і втрачає до нього інтерес рівно на добу, до наступного ранку, коли все це кіно повториться знову. І ви думаєте, звідки така пильність і пересторога? А ось звідки. На згаданих вище воротях висить оголошення: «Вход на пляж – 20 грн.» При цьому, буквально у кроці від вартового з його оголошенням височіє смердючий контейнер зі сміттям, яке ніхто не квапиться вивозити. Отож, перш ніж змочити ніжки в омріяному морі, відпочивальники долають КПП та проходять вздовж монументальної сміттярки… Взагалі-то сміттярка – це окрема тема…
Південний берег Криму, з якого регулярно викачуються неймовірні кошти, і де кожен багатій намагається вхопити шматок землі, виглядає розтерзаним і розхристаним. Пам’ятки архітектури і парки, збудовані і закладені ще за царя, приваблюють туристів, але ж на монаршу спадщину у переважній більшості без сліз дивитися не сила. Навіть відносно доглянутий Левадійський палац подивував – виявляється літипи офісні кондиціонери можна навіть на такі величні стіни, які ніби-то охороняються державою!
Того дня саме йшов дощ. Під стінами палацу огиналося з сотню туристів. Всередину не пускали. Вихідний.
До речі, нас не хотіли пускати і в саму Лівадію. Як з води виріс перед автомобілем молодик: Вам куда? На пляж? Во дворец?
— До палацу, — кажемо.
— 30 грн.
— Кому 30 грн. і за що?
— Ми ЧП, виігралі тендер в поселковом совєтє…
Який тендер? Про що марить цей молодик при дорозі? Тендер на право косити з заїжджих простаків по тридцятці?
… Крим щільно завішаний білбордами відомих політиків (і хто за все це розмаїття заплатив?): вона працює, він – почує кожного, решта дадуть воду, дороги… Дороги й так на півострові не найгірші, а от узбіччя? Переважно це хащі й нетрі, притрушені сміттям та пилом. Після гарного дощу бруд змиває куди? У море.
До моря прагне не тільки прибережне сміття, змите швидкими гірськими потоками, до моря хочеться усім. Змерзлі узимку, втомлені роботою ми поспішаємо пірнути у лагідні солоні хвилі, вдихнути на повні груди п’янке морське повітря. Тільки до берега дійде не кожен. У всякому разі на ПБК. Був час, коли прибережна смуга, зайнята різного штибу санаторіями і пансіонатами, ще мала вільні місця. Зараз – жодного. У Місхорі нам казали, що тут маються пляжі по 700 грн. за вхід. А он то дача Юлі Володимирівни з власною канатною дорогою. А он режимний обєкт — санаторний комплекс «Дюльбер» — і хто там елітно відпочиває?
Між тим, у номері за 480 грн. на добу — напіввідірваний кран, майже не працездатний змивний бачок і повна відсутність ознак прибирання кімнати з боку персоналу готелю. Напевно, щоб відчути смак до відпочинку треба зупинятися, скажімо, у «Вилла Елена» по 3 тисячі грн. на добу.
Невже жодного позитивного враження?
Лагідність кримського сонця, щедрість цієї землі на красу важко затьмарити навіть огрядному охоронцеві з місцевого пляжу. Космічні ціни на фрукти і сувеніри все ж не відбивають охоту щось придбати. «Не переживайте так, — казав один тамтешній житель, — тут все з Одеси». Можливо й так, але ми приїхали в Крим, а значить, тут все кримське: і море, і сонце, і гори, і навіть ті ж нікчемні сувеніри, які ми скуповуємо, аби забути про них щойно повернувшись додому. Забувається і все погане. Натомість залишається прикольні фотки (див. вище) і сподівання, що наступного разу навколишня картинка неодмінно змінеться на краще.]]> Tue, 06 Oct 2009 18:10:35 +0300 Hanna суспільство <![CDATA[Про вшанування Дня пам’яті журналістів, загиблих в країні за Правду]]> http://www.nsju.org/blog/104.html http://www.nsju.org/blog/104.html Відгукнувшись на заклик голови НСЖУ Ігора Лубченка про вшанування Дня пам’яті журналістів, загиблих в країні за Правду, члени Охтирського осередку Спілки провели низку тематичних зустрічей з молоддю міста. Одна з них відбулася в місцевій загальноосвітній школі № 5 за моєї участі. Я запропонувала дітям інтерактивну форму спілкування. Охочі змогли спробувати себе в ролі кореспондентів. І ось що з цього вийшло.



Текст Дианы ФИЛАТОВОЙ, фото Владислава ПАРХОМЕНКО

«…Девятиклассники познакомились с азами профессии: что нужно знать, каким нужно быть. Оказалось, что труд журналиста сродни писательскому, только журналистам некогда ждать вдохновения, они работают с оперативной информацией. Эта профессия требует открытости, коммуникабельности, а также владения художественным словом и лаконичностью… Журналист – это не работа с 8.00 до 17.00. Человек этой профессии не расстается с творческой мыслью никогда. Он встречается со многими людьми, бывает во многих местах.
Журналистом быть трудно, несмотря на все плюсы этой профессии. Мы узнали о том, что по данным международных организаций Украина находится на 117 месте рейтинга свободы СМИ в мире (а это рядом с Нигерией и Ливаном), и что по подсчетам самих журналистов за годы независимости Украины в стране погибло 39 представителей этой профессии. И что 18 сентября в Украине отмечается День памяти журналистов погибших за Правду.
Считаю, что для девятиклассников эта лекция была полезна. Они должны понимать, что журналистика – это профессия не из легких. Человек должен немало трудиться, чтобы стать профессиональным журналистом. Но главное – желание».]]> Thu, 24 Sep 2009 17:07:11 +0300 Hanna преса <![CDATA[Про затоптані символи]]> http://www.nsju.org/blog/103.html http://www.nsju.org/blog/103.html Наша газета розміщує багато авторських матеріалів. Захотілося подати уривочок з туристичних замальовок Віталія Троня.



І ось вона! Вершина, на яку я стільки років мріяв піднятися! Вершина, з якої відкриваються чудові краєвиди. Але вразила вона мене не цим… Вразило те, що майданчик на вершині витоптаний повністю. Немає ніде ні травинки. Здалося, ніби щодня тут галопом пробігає стадо слонів. Лише гола земля і каміння. І всюди – скло від розбитих пляшок з-під горілки. Ну як часто буває – одні ідіоти залишають пляшки, інші ідіоти їх б’ють, а ще інші потім ріжуть ноги, ступаючи навмання. На тому майданчику є скульптура – тризуб, гранітна тумба із капсулами землі з усіх областей України і флагшток з прапором України. Підйомний механізм зламаний, прапор спущений і обмальований якимись невідомими туристами. Після горілки, мабуть, з’являється непереборне бажання залишити щось на згадку про себе. А тоді пройшло ж лише десять днів, як на Говерлу піднімався Президент України, до цієї події все і готувалося. Не знаю, як ті туристи хоч капсули не повиймали і флагшток не спиляли. А може, вже і повиймали, і спиляли.]]> Wed, 23 Sep 2009 17:07:26 +0300 Hanna суспільство <![CDATA[Чи завжди засуджені міліціянти дійсно винні, чи їх просто ЗДАЮТЬ?..]]> http://www.nsju.org/blog/97.html http://www.nsju.org/blog/97.html Оперативника засудили до семи років, а він каще, що не винуватий

…Липень 2007-го. Охтиркою ширяться чутки, ніби у відділку чи-то застрелено чоловіка, чи-то бідолашний застрелився сам. До міліціянтів люди переважно ставляться упереджено, із засторогою. У засобах масової інформації періодично з’являються сюжети про міліцейський «бєспрєдєл». Тому не дивно, що й того разу охтирчани у себе на кухнях схилялися у бік версії про винність органів. Навіть деякі місцеві ЗМІ закидали безапеляційне звинувачення працівникові карного розшуку, в кабінеті якого і сталося смертельне вогнепальне поранення людини.

За фактом інциденту було призначене службове розслідування, яке підтвердило версію про самогубство: загиблий наклав на себе руки. А з часом з’явилася кримінальна справа, за якою оперуповноваженому відділення кримінального розшуку, капітану міліції прокуратура Сумської області висунула обвинувачення за частиною 3 статті 365 Кримінального кодексу України – перевищення влади та службових повноважень, що супроводжувалося насильством, застосуванням зброї та спричинило тяжкі наслідки – смерть. Санкція статті – позбавлення волі на строк від семи до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Резонансна справа розглядалася довго: прокуратура наполягала, феміда вагалася – підсудний провів у СІЗО майже два роки. Весь цей час він заперечував свою вину у загибелі людини, а його рідні та друзі сподівалися на справедливе, неупереджене рішення.
Версія слідчих, підтримувана у суді державним виглядала наступним чином. 26.07.07, близько 3-ї години, у службовому кабінеті, оперуповноважений П., примушуючи зізнатися у вчиненні злочинів гомадянина Т., приклав йому пістолет до скроні. Останній намагався відвести зброю, при цьому оперативник випадково натиснув на спусковий гачок. Стався постріл. Громадянин Т. був доставлений в Охтирську ЦРЛ, де близько 4 години помер.
Розповідає захисник міліціянта:
— Обвинувачений протягом слідства і в суді доводив, що загиблий сам попросив його про зустріч. Жодного примусу з його боку не було. Під час бесіди Т. розказував про своє життя, що в нього настала «чорна смуга» — розлучення, крадіжка, — настрій мав пригнічений. Оперативник порадив йому написати явку з повинною, запропонував сісти до столу. А коли нахилився, аби подати співрозмовнику ручку, несподівано відчув сильний поштовх, від якого впав на підлогу. Тоді затриманий і відірвав кобуру з пістолетом від його паска. У своїх показах мій підзахисний свідчив, що намагався умовити чоловіка повернути зброю, але марно. Пролунав постріл… Він надавав допомогу пораненому, підняв з підлоги пістолета…До речі, висновок трасологічної експертизи фіксує на кобурі пошкодження носильних петель, але дактилоскопічна експертиза кобури призначена не була, — продовжує захисник. — З кобурою проводили інші слідчі дії, як наслідок, можливі прямі докази було знищено.
На думку захисту, винуватість міліціянта у інкримінованому злочині досудовим слідством доведена не була, обвинувальний висновок грунтувався лише на припущеннях слідчого, які не знайшли підтвердження у матеріалах справи, не були перевірені обставини, що могли його виправдовувати, водночас доказова база зібрана з кричущими порушеннями норм процесуального права. Захист звертав увагу на неповноту слідчих дій і сподівався, що справу буде направлено на додаткове розслідуваня.
За словами захисника, сумнівними видаються і покази неналежних свідків.
— Адже допитували осіб, які не були присутні під час події, а деякі з них, навіть, собисто не знайомі з підсудним. Ці люди просто не задоволені роботою органів внутрішніх справ, а тому вважають, що працівники міліції здатні бити, залякувати і доводити до самогубства. Як-от «очевидцем не був, а знаю про подію зі слів жителів міста». Але ж припущення і оціночні судження – це не доказ.
«Досвідчений працівник», «кращий опер», «прекрасний опер, кращих не зустрічав, людина на своєму місці», — такої думки колеги про засудженого оперативника.
Суд тривав з 7 травня 2008 року по 30 червня 2009-го. Шальки терезів Феміда схилила у бік обвинувачення, суд прийшов до висновку — підсудний сам дістав пістолет з кобури. Прокурор просив 9 років, суд обрав – 7. Цей вердикт сторона засудженого оскаржує в апеляційному провадженні.]]> Thu, 27 Aug 2009 10:24:54 +0300 Hanna суспільство <![CDATA[Пішли шукати правди до Москви?]]> http://www.nsju.org/blog/95.html http://www.nsju.org/blog/95.html До поштової скриньки нашого видання надійшов лист, який здався дуже дивним, м'яко кажучи,притягнутим за вуха… Нас запрошували на прес-конференцію до Москви!

«Приглашаем на пресс-конференцию „Проблемы свободы слова в Украине Голодовка 18 журналистов Днепропетровской телерадиокомпании“

Пресс-релиз

21-24 июля 2009 года 18 журналистов Днепропетровской областной государственной телерадиокомпании провели акцию голодовки в знак протеста против беспрецедентного давления на телеканал со стороны администрации области. В течение нескольких месяцев движение на расчетных счетах телерадиокомпании было приостановлено. За восемь месяцев текущего года ТРК испытала на себе 10 проверок контролирующих органов. Представители Днепропетровской областной государственной администрации не сочли нужным встретиться с голодающими журналистами.
24 июля 2009 года была уволена генеральный директор ДТРК, председатель постоянной комиссии Днепропетровского областного совета по вопросам взаимодействия с общественностью и СМИ Виктория Шилова.
Акцию протеста тележурналистов поддержали несколько общественных организаций Днепропетровской области.
Учитывая информационный вакуум вокруг конфликта, бывший гендиректор Днепропетровской ТРК Виктория Шилова обратилась в Международную Федерацию Журналистов, секретариат Международной Конфедерации журналистов, Союз журналистов России с просьбой предоставить возможность осветить историю инцидента.
Пресс-конференция Виктории Шиловой состоится 18 августа (вторник) 2009 года в „Белом зале“ Центрального Дома журналистов по адресу: Москва, Никитский бульвар, 8-а.
Начало пресс-конференции в 12-00. Справки по телефонам: 8 (495) 637-52-84, 514-16-00, petr@ruj.ru „]]> Sat, 15 Aug 2009 16:45:45 +0300 Hanna преса <![CDATA[Країна витрачає гроші не туди]]> http://www.nsju.org/blog/94.html http://www.nsju.org/blog/94.html Коли читаю кримінальну хроніку чи матеріали, надані в газету прокуратурою задля висвітлення своєї діяльності, кожен раз натикаюся на думку: країна витрачає гроші не туди.
Бюджети усіх рівнів, якими би бідними вони не були, усе ж наповнюються і розподіляються за витратами, народ утримує цілі державні інституції, котрі мусять зловмисника викрити, спіймати, згодом вивчити його справу у суді, а потім – заправторити сіромаху до буцигарні (на менший, чи більший термін).
Хто здебільшого ці люди, котрі регулярно заповнюють загратовані державою приміщення? А це переважно ті, на кому свого часу держава зекономила.
Переді мною кілька вироків у кримінальних справах, за якими злочинців засудили до різних строків ув’язнення. Це люди 20 — 30 років. Це діти перебудови і незалежності. Вони спочатку недовчилися, потім — не одружилися, не знайшли постійного місця роботи, зате мали де випити — злочини у більшості своїй скоювали люди у стані алкогольного сп’яніння.
В Охтирці, на не повних 50 тисяч населення, мається 20 ресторанів і кафе та 324 магазина. Звісно, це добре, що місцяни мають вільний доступ до закладів торгівлі й харчування, але все це окрім паляниць і бутербродів з котлетами, дає максимальний доступ і до спиртного. Алкоголь у нас став чи не єдиною доступною розвагою для молоді – це або сидіння за столиками з пляшкою, або з тією ж пляшкою, тільки ходіння містом. Навіть загальноміські розважальні заходи перетворюються на санкціоновану пиятику…
Інколи складається враження, що в нас не ведеться боротьба, а, навпаки, пропагується спосіб життя, пов’язаний із вживанням алкоголю, пива та тютюну.
Між тим, віднедавна, прогулятися білоруським містом з відкритоою пляшкою пива коштуватиме вам 100 доларів.
А що у нас? Молоде подружжя (якщо є по 20, то добре) котить перед собою коляску з малечею. Одна рука тримає візочка, а в іншій – пляшка з пивом (в обох!). І такою картиною вже нікого не здивуєш. Альтернативою пляшці міг би стати спорт. Але ж країна взагалі і наше місто зокрема майже не мають спортивних споруд, ба, навіть відкритих майданчиків поблизу житлових масивів. Кажуть — дорого, кажуть — немає коштів. А на тюрми є?]]> Fri, 14 Aug 2009 11:37:33 +0300 Hanna суспільство <![CDATA[Так ли нужен Гетманский парк и кто тот Гетман?]]> http://www.nsju.org/blog/93.html http://www.nsju.org/blog/93.html

В редакцию газеты «Лидер» позвонил читатель и попросил разъяснить, что такое «Гетманский парк», который якобы создается на территории Ахтырского района Сумской области. Людям известно, что набирают охранников, а куда и для чего – нет. Говорит, куда не обращались – информации ноль. Какова дальнейшая судьба людей, жителей того же с.Рыботень, чьим землям грозит отчуждение? Это что, еще одна Головановка? – спрашивал читатель.


Оказалось, что уже создана администрация Гетманского национального природного парка и базироваться она будет в г.Тростянце Сумской обл. К территории парка отошли земли прибрежной полосы реки Ворскла трех районов области – Ахтырского, Тростянецкого, В-Писаревского районов. В основном это лес и кормовые угодья, пашни туда не входят.
На сегодняшний день назначен директор парка и бухгалтер, решается вопрос стационарного помещения для администрации. Как таковая деятельность еще не началась, идет набор штата, численность которого должна составить сто человек.
Указ Президента о создании Гетманского национального природного парка вышел в конце апреля, а вступил в силу с 15 мая этого года. Кабинету министров Украины поручено обеспечить утверждение в двухмесячный срок в установленном порядке Положения о Гетманском национальном природном парке. Как сказали в областном управлении экологии по телефону, Положения пока нет. Еще Кабинету министров поручено подготовку в шестимесячный срок материалов и решения в соответствии с законодательством вопроса относительно изъятия 11673,2 гектара земель и предоставление их в постоянное пользование Гетманскому национальному природному парку, разработку в 2009-2011 году и утверждение в установленном порядке Проекта организации территории природного парка, охраны, воссоздания и рекреационного использования его природных комплексов и объектов, решения вопроса относительно образования администрации Гетманского национального природного парка и обеспечение ее функционирования.
Из всех поставленных задач есть только начало — директор и бухгалтер без помещения. Из сложившейся ситуации ясно одно, люди остались без информации и находятся в полном непонимании своей дальнейшей жизни. Ситуация касается не только жителей села Рыботень. В Гетманский парк вошли следующие земли, которые должны будут отданы в постоянное пользование Гетманскому природному парку: Бакиревский сельсовет, площадь в 1000,9 гектаров земли, Вязовской сельский совет (43,9), Кардашовский сельский совет (491,5), Куземенский сельский совет (469,8), Лутыщанский сельский совет (467,5), Пологовский сельский совет (780,1), Староивановский сельский совет (442,6), Хухрянский сельский совет (609,1), Ахтырское дочернее предприятие «Ахтырский агролесхоз» (673,3).
Какие плюсы у этого указа? По всей вероятности, стремление обеспечить сохранение биоразнообразия региона.
Какие минусы? Отсутствие проекта модели парка, из-за чего общественность не знает, соответствует ли он международным стандартам, эколого-географическому и природоохранному принципам, учитывает ли условия региона, сможет ли обеспечить научно-обоснованное сохранение выделенных зон заповедности. И вообще, принятое решение без целевого финансирования, отсутствия экономических выкладок о деятельности парка на предпроектной стадии свидетельствуют о том, что созданное может легко перейти в ЧЬЮ-ТО «заповедную зону». Как это случилось с Головановским лесом (Кировоградская область), где произошла известная трагедия с Олейником, случай этот прогремел на всю страну. Не сметь заходить на заповедную зону, мои в лесу шишки и ягоды…
Есть еще один минус. И очень большой. Львиная доля земель должна будет уйти из Ахтырского района, а администрация должна базироваться в Тростянецком районе. И потому неизбежны организационные трудности, связанные с управлением такой громадной территории. Где тот Тростянец, и где Ахтырка, и где Хухра, до которой из Тростянца — ехать и ехать.
А самое главное, как будут отчуждаться земли? Сельчанам достается всегда.
Между тем есть один очень простой способ вернуть реке Ворскле ее былое величие. Убрать плотины, которые на сегодняшний день никому не нужны. Не давать разрешение строить дачи «панам» у самого берега реки.
Так ли необходимо создание национального парка в кризис, когда закрываются предприятия, а бюджетникам сокращают заработную плату?
И последнее, кто тот Гетьман, в честь которого назвали парк?]]> Sat, 08 Aug 2009 11:43:19 +0300 Hanna суспільство <![CDATA[Жаль мені, жаль… або дороги, якими ніколи не їздять президенти]]> http://www.nsju.org/blog/77.html http://www.nsju.org/blog/77.html Любов між владою і церквою спалахнула з новою силою. Бо вибори на носі. Влада хоче подобатися патріархам і вірянам, а для цього з’являється то там, то тут в їхній благочестивій компанії

Коли моя колега під Конотопом святкувала разом з охочими річницю козацької битви, я їхала до свого села, туди, де народилася і виросла. Під Конотопом, у Шаповалівці, на той час вже витратили купу грошей — налагодили дороги, змурували кілька пам’ятників, поназвозили купу гарно вбраних людей, бо приїде Президент. На мою батьківщину Президент не їде, йому там нічого робити. В нього робоча поїздка в іншому напрямку.
У прес-релізі, розданому журналістам на святкуванні, значиться: розпочнеться робоча поїздка Глави держави з освячення хрестів новозбудованої козацької церкви… Але ж, здається в Конституції написано дещо інше про обов’язки Президента. Стаття 106 містить 31 пункт, а про освячення хрестів – жодного. Взявши до уваги Основний Закон, за яким церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, чи доцільно влаштовувати відвертий промоушин одної з церков?
Голова уряду йде далі – вона на телекамери демонструє смиренне вислуховування проблем патріархів усіх традиційних релігійних спрямувань, зосереджено записує щось у нотатнику.
Що робить місцева влада? Голова облдержадміністрації на сайті держустанови закликає органи місцевого самоврядування та громадські організації скинутися на відбудову згорілої в Шостці церкви. В Охтирці беруть на озброєння відому чудотворну ікону — рішенням сесії оголошують вихідний день на її честь, з цієї ж нагоди закликають місцян взяти участь у низці заходів.
За щирої поваги до релігійних переконань людини, все це не викликало би спротиву, якби так гостро не контрастувало з реальністю. Хтось тут кривить душею, стверджуючи, що «церковних мух» ми тримаємо окремо від «державних котлет»…
А я тим часом, долаючи нездоланну перепону, якою є дорога до одного з сіл Великописарівського району, згадую канонічну книгу, трепетне ставлення до якої наввипередки демонструє влада, і Притчі Соломонови з неї: «Коли країна відступає від закону, тоді багато начальників; а при розумному мужі вона довговічна» (гл. 28).
Країна-таки відступила від закону. Бо вздовж дороги на моєму шляху – занепад. Кілометр за кілометром. З тих пір, коли я була дитиною, тут нічого не збудовано. Навпаки, поступово руйнується зведене колись. Зяють сліпими залишками вікон колишні клуби, школи, лікарні, поштові відділення, крамниці. Позаростали бур’янами колгоспні подвір’я, від ферм деінде не лишилося й фундаменту. Дорога хлюпає калюжами то зліва, то справа. І не знаєш, котра з тих калюж глибша. Узбіччям, спираючись на костур, помалу ступає згорблена бабця.
— Куди вам, бабусю? – питаємося старенької.
— Тудою, дітки… — киває.
Скорочуємо на кілька кілометрів важкий шлях літньої жінки, яку непомірна хліборобська праця за роки схилила аж до самісінької землі-годувальниці.
А вона вже не знає, бідолашна, як і дякувати. Її слова звернені до Бога. Вона просить у Нього для нас, грішних, всілякого добра. Попросила би краще автобуса, хоча б двічі на день, як було колись…]]> Thu, 23 Jul 2009 18:54:39 +0300 Hanna суспільство <![CDATA[Оптика під назвою «Життя»]]> http://www.nsju.org/blog/76.html http://www.nsju.org/blog/76.html На практику до нашого видання прийшла студентка. Дуже мила дівчина Юля Рябухіна. Вона з головою поринула у роботу і між іншим написала ось що...

Коли лунав мій останній дзвоник, я не плакала. Загалом, якщо бути відвертою, я не відчувала ні страху, ні жалю за те, що моє шкільне життя закінчилося. Воно не промайнуло даремно — я всіляко використовувала його дарунки. Мені подобалося моє життя у колі домашньої та шкільної родини. Але душа потребувала змін і я не шкодувала за тим, що завершувалося. Я була впевнена, що на мене чекає так ж легке і веселе існування, але без материнського піклування. І щаслива посмішка на моєму обличчі, коли я отримувала атестат, не була підробкою. Все було так, як я того бажала. Але із тим, як зник останній шкільний вечір, зникло й виплекане мною за всі 16 років життя почуття справедливості.
В університет я приїхала з синім дипломом, повним лише відмінних оцінок. Я все ще була впевнена, що так нав’язливо введене ЗНО дійсно заміняло вступні іспити. Відмінний атестат, відмінний сертифікат – звісно ж я не мала сумнівів, що отримаю бюджет. Перше розчарування – наявність вступного іспиту, такий собі творчий конкурс. Час на підготування – місяць. Друзі сміялися, бо готувалася я навіть на пляжі, вивчаючи всю теорію з журналістики, котру лише змогла знайти. Конкурс виявився для мене нищівним. Чи я його сама провалила, чи мені допомогли провалити.
Що тоді зі мною коїлося, краще нікому не знати. Для мене це був дуже важкий удар. Перший такий собі нокаут, від якого і досі оскома на серці і душі. Я не скиглю, але цей рік мене вибив з колії. Виявилося, що життя за стінами школи й батьківського дому не таке вже й солодке, переважно в темно-сірих тонах, брудне і занадто реалістичне як для 17-річної дівчинки. Зате я відкрила в собі нові ресурси, незнані до цього. За допомогою дуже буйних сусідок по гуртожитку я з’ясувала, що можу спати по дві години на добу впродовж цілих тижнів, а то й місяців! Мої погані стосунки з дівчатами з кімнати — певний стимул швидше закривати модулі й більше вже не з’являтися в тому клятому гуртожитку… Але ж я сама прагнула змін.
Багато чого змінилося. Тому змінилася і я. Вийшло так, що тепер сприймаю життя по-новому, наче іншими очима. Якщо раніше навіть у винятковій багнюці я намагалася побачити щось гарне, позитивне, то зараз тверезіше дивлюсь на оточення. Якщо багнюка, то її треба уникати, а не шукати привід назвати лікувальною грязюкою. Перелистуючи випускний альбом, чітко усвідомлюю, що за рік від нас, пухнастих і наївних, мало що залишилося. Досвід нашаровується, мов броня. Закриває доступ до серця й душі. Повільно, але вимикає почуття й змушує працювати мозок. Чому? Ми просто стаємо дорослішими.
Зараз у мене все добре. Я вже рік навчаюся в тому університеті, куди бажала вступити. Опановую улюблену професію. Намагаюся стати справжнім спеціалістом. Здобуваю свій перший досвід роботи в газеті «Лідер», навчаючись прямо на полі бою. Тільки ось знайомі відмічають, що очі в мене серйозніші й сприймаю я все не так, як раніше. «Змінилася», — чую. А я просто замінила призму світобачення. В оптиці під назвою «Життя» більше не лишилося для мене рожевих окулярів.]]> Thu, 23 Jul 2009 18:46:47 +0300 Hanna суспільство <![CDATA[А вали стоять]]> http://www.nsju.org/blog/75.html http://www.nsju.org/blog/75.html

Краще пізно, аніж ніколи.

Як журналісти охтирських медіа відзначали своє професійне свято? Поїздкою до історичних місць – Більського городища.


6 червня творчі колективи місцевих видань – газет «Лідер», «Ахтырка», «Город А» — спрямували свої погляди у бік історичної минувшини. Газетярі вирішили відзначити своє професійне свято спогляданням валів древнього Більського городища. Унікальна історична пам’ятка VII – III століття до н.е., розташована на території Полтавської і Сумської областей приваблює багатьох подорожніх.Сюди їдуть звідусіль аби відчути подих тисячоліть. Коли перед очима постають вали, згадувані Геродотом, стає наочно зрозуміло – історія України розпочалася не з 1917 року як вчили за часів Союзу і не з хрещення Русі, як схильні наголошувати деякі політики зараз. Велетенській пласт історичної пам’яті (п’ять тисяч років) було відрізано зі зміною літочислення за царя Петра І. А разом з роками вкоротили і розум.
Те, що мусить наполегливо вивчатися науковцями і бережно охоронятися державою, останньою практично покинуто напризволяще – є лише пам’ятна дошка, як охоронна грамота та статус історико-культурного заповідника. Колись через вали тупо прорізали дорогу (при чому не в одному місці). Кругом діє сільськогосподарське виробництво… Можна запросто топтатися місцями, на які треба молитися. Між тим Земля сама намагється зберегти безцінне. Вали стоять.]]> Thu, 23 Jul 2009 18:24:41 +0300 Hanna суспільство <![CDATA[Журналісти запросили краян на виставку фоторобіт]]> http://www.nsju.org/blog/62.html http://www.nsju.org/blog/62.html





Журналісти м.Охтирки вирішити відзначити 50-річчя Спілки та своє професійне свято, організувавши виставку власних фоторобіт.
Експозицію презентували 1 червня у виставковому залі місцевого краєзнавчого музею. На світлинах – герої газетярських публікацій, пейзажі рідного краю, жанрові сценки.
Організатор акції – місцева первинна журналістська організація НСЖУ, яка проіснувала в місті менше року. Ініціативу підтримали майже всі медіа Охтирки. Таким чином, експозиція під назвою «Знайди себе на фото» стала першою ластівкою на шляху об’єднання розпорошених журналістських сил регіону. Існуючи у рамках жорсткої конкуренції, видання не рідко диктують журналістам політику відчуження та не сприйняття. Ініціативна група поставила за мету подолати негативну практику протистояння всередині вузького професійного кола, залучаючи колег до роботи над спільними проектами.
Під час урочистостей члену Національної спілки журналістів України, редактору районної газети «Вишневий цвіт» Аллі Дзюбі було вручено відзнаку Національної спілки – Почесну грамоту за багаторічну сумлінну працю.]]> Wed, 03 Jun 2009 09:56:53 +0300 Hanna преса <![CDATA[АртВагонетка]]> http://www.nsju.org/blog/61.html http://www.nsju.org/blog/61.html «Артвагонетка».
Сумський фарфоровий залишився єдиним в Україні діючим підприємством, що виробляє порцеляновий посуд. Решта не витримали. Важко й сумчанам, але тут не тільки намагаються працювати у надскладних умовах, а ще й підтримують ідеї художників.
Студенти Львівської академії мистецтв запропонували провести на базі підприємства міжнародну акцію, темою якої стала чашка. Стараннями самих студентів та художників з Мінська, Вроцлава, С.Петербурга і Москви вдалося створити експозицію, яка після презентації в Сумах, продовжить свою подорож виставковими залами Львова та Вроцлава.
Художня кераміка – річ вимоглива до технології і фінансів. Іноді здається, що вона вже вимерла, як вид. Студенти зі Львова, вони ж випускники Сумського училища мистецтв, вчасно нагадали, що мистецтво-таки існує.



]]> Tue, 02 Jun 2009 23:33:27 +0300 Hanna Мистецтво <![CDATA[Чому газети не йдуть з ринку?]]> http://www.nsju.org/blog/50.html http://www.nsju.org/blog/50.html Відомо, що конкретні проблеми може вирішити тільки конкретна людина, діючи предметно. Розмови про проблему, як правило, суті не змінюють. Та все ж…
Сталося так, що на певній локальній території захопилися заснуванням медіа проектів. Газети створювалися, якийсь час діяли, закривалися і відкривалися знову до тих пір, доки одного дня стало зрозуміло — ринок переповнений і комусь треба піти.
Якщо поряд працюють два магазини з однаковим товаром, фінал відомий. Хтось (більш спритний) виживає, а невдаха мусить згорнути свій бізнес. Газета теж бізнес, тільки предмет торгівлі специфічний — інформація. На локальній території, як не крути, інформація теж локальна. Виходить та ж сама казка про магазини, за якою покупець мав би вибрати кращу торгову залу з більш привітним персоналом та ширшим асортиментом, а менш успішний конкурент – тихо зійти з дистанції. Проте в газетному бізнесі, виявляється, це правило не спрацьовує навіть в умовах кризи. Фігуранти, мінімізувавши витрати, вперто тримаються, сподіваючись, що минеться.
Дехто намагається вдосконалюватися, дехто вдається до недобросовісної конкуренції, хтось іде у демпінг, а хтось пливе за течією, але ж пливе… Методи різні, а мета одна – втриматися на ринку, не здати конкурентові захоплений плацдарм.
Парадокс у тому, що за жодним із видань не стоять ні олігархи, ні політичні партії, ні владні структури. Навпаки, всі вони, користуючись ситуацією, можуть друкуватися у ЗМІ майже за безцінь.
Чому ж газети не йдуть з ринку? Відомо, що у деяких видань за плечима певна історія і вперті засновники, у деяких – зокрема у моєму – дуже вперті журналісти. Перебуваючи в середині процесу, мало би бути дуже цікаво — кого ж на довше стане, але за роботою прогнозувати немає коли.]]> Wed, 13 May 2009 21:23:13 +0300 Hanna преса