http://www.nsju.org ru admin@nsju.org Нацiональна спiлка журналiстiв України http://www.nsju.org/blog/181.html http://www.nsju.org/blog/181.html Но гроза поняла свою ошибку и через десять минут усмирила свое озорство. Со всех сторон Солоницевки к парку отдыха потянулись цветные цепочки людей с яркими букетами...
И праздник покатился по тщательно отработанной руководителями кружков и клуба программе. Разумеется, что местное начальство в лице председателя поссовета Ю.М.Стаскевича и представителя районного отделения культуры и туризма Натальи Анатольевны Бакуменко не обошло вниманием радости и волнения ребятишек, сияющих от ожидания встречи со зрителями. Если бы у меня спросили, под каким девизом происходило дальнейшее действо, ответила бы стихотворением, прочитанным ребенком:
Станем, юные земляне,
В тесный дружный хоровод — Нашим папам, нашим мамам
Поубавится хлопот:
Что искать различья в коже
Или мерить…узость глаз?
Смех — дороже, счастье — тоже!
Мы научим счастью вас!
Ведь одно над нами солнце
И небесный свод — один.
И Земля о д н а…несется
Меж небесных величин!
Светом каждого ребенка
Зажигается звезда!
Подпевайте хором звонким:
Войнам — НЕТ! А миру — ДА!

Одухотворенные желанием показать, чему научились за год, поддерживаемые бурными аплодисментами
и доброжелательством, ребятишки предоставили пришедшим на концерт возможность выразить восторги! Еще бы не восхищаться, когда два образцовых танцевальных коллектива ( «Грация» и «Визави») представили на итоговый годовой смотр феерически красивые и умело отточенные
номера! О чем? — спросите. — О каникулах и радости дружбы («Раз ладошка, два ладошка»), о белоснежках и карнавале, об алых парусах и танцевальном мастерстве («Ча-ча-ча, Турецкая самба»). В их исполнении мы увидели танцевальное попурри и дискотеку 80-х… Язык грациозного и спортивного танцев взметнул над парком бурные овации! Но это еще не все: какой же праздник без песен?! И здесь юные артисты удивили слушателей не только мастерством исполнения, но и очарованием детской искренности, непосредственности.Сидящие на принесенных из дому стульчиках и табуретках, взобравшиеся на деревья «болельщики» бурно, с визгами и криками восхищения «Браво!» встречали сорок (!) песенных номеров! И вновь тематика их охватила неуёмное детство ребенка, живущего в мире и радости, в родной стране, с любящими родителями и учителями… Чуть ли не каждый вокальный номер воспринимался на «Ура»! А если учесть, что между песенными номерами был показан отрывок водевиля «Беда от нежного сердца» драматическим коллективом «Содикор», если представить красочность и пластику выступления театра мод «Белль», невыразимо прекрасное исполнение номеров группой гитаристов — тут
у вас, дорогой читатель, должно возникнуть чувство хорошей, доброй зависти к тому, что и в кризисное время жители планеты Земля могут жить в радости и счастье, подговленном огромным трудом коллетива, которым руководит уже знакомые вам не только по моим представлениям чета Пластуновых. Конечно, в награду от поссовета и руководства Дергачевского района творческим коллективам было вручено много сладостей, чему дети да и все присутствующие остались довольны…
Людмила Лындюк (Елисеева)
пгт. Солоницевка, 30 мая 2010 г.]]> Mon, 31 May 2010 12:19:57 +0300 Eliseeva культура мистецтво суспільство світ свято. http://www.nsju.org/blog/176.html http://www.nsju.org/blog/176.html Ведь даже на глаз можно определить, что ряды ветеранов сильно поредели по сравнению с прошлым годом, а шаги их стали более тяжелыми. В руках многих из них — опорные палочки. Кто-то из пришедших на празнование не выдерживает жаркого сегодняшнего солнца, кому-то подносят стул, обдавая лицо струйками холодной воды...«Не почтить память павших родных, друзей, знакомых было бы кощунством, — говорит участница войны санитарка В. Е. Руденко, 1922 г. рождения, называемая однополчанами Манюней за небольшой рост. Ее коротенький рассказ, выхваченный до начала митинга, повествует о сиротстве девушки из детского дома, о неимоверных трудностях военных лет, когда приходилось вытаскивать из поля боя сотни раненых бойцов и их командиров…
— На каком фронте пришлось воевать, Варвара Евдокимовна?
— Я была солдатом 6 гвардейской армии, 27 гвардейского полка, 90-й гвардейской дивизии пехоты. На фронт напросилась сама из детдома с. Шевченко, что под Волчанском. В боях была с 1942 по 1945 годы. Наше подразделение в составе 1 и 2 Украинского фронтов, а потом и Белорусского фронта, освобождало Украину, Белоруссию, Латвию, Литву… Много наших погибло. Трудно это даже вспоминать, а пережить... — отрешенно машет рукой фронтовичка... — А девчат сколько погибло! Господи… — плачет она.
Говорить женщине трудно, поэтому в разговор вступает ее внучка тамара Пархоменко:
— Для того, чтобы не забыть всего пережитого бабушкой, мы записали все на диски. Там и об эвакуации, и о солдатской жизни девушки „Манюни“…О том, скольких спасла, сумев вытащить из поля боя…
Статистика военных лет дает жестокие цифры потерь женской части населения страны: более восьмисот тысяч человек… А в микрофон с импровизированной сцены кто-то из девушек-участниц праздничного сценария, поет песню о гибели детишек садика „Белые панамки“, читает стихи, в которых есть такие строки: „Нет, это горят не хаты — то юность моя в огне. Идут по войне девчата, похожие на парней...“
»Ах, война, что ты подлая сделала«? Каких гениев потеряло в тебе человечество?! Какое зло заложено в эмблему врага — крест и череп… Возлагаемые гвоздики горят…капельками солдатской крови… В глазах — »панамки на воде, словно белые кувшинки«… В мирном синем небе, куда хочется спрятать мокрые от слез глаза, один за другим на низкой высоте пролетают серебристые лайнеры… И вспоминаются моменты их книги Сононицевского автора Алексея Гарбуза „Над Харьковом чистое небо“. Память тормошат свои стихи: „Память, ты бессердечна! Для чего тебе помнить то, что кануло в вечность? Ты пойми: нелегко мне Резко вспыхивать мыслью, Что взрывались и тлели… На Днепре ли, на Висле, А хаты горели От бомбежек врага… Ты пойми меня, память: Нужен п а в ш и м наш гам, Воспеванье стихами? О погибших в боях стонут ветры в бурьянах. Растревожена я… Каково ветеранам?Столько лет опаленной В сломах старого века, Для чего это помнить? — Ч т о б ты б ы л ЧЕЛОВЕКОМ!“
Митинг в честь Дня Победы, у памятника воинам-освободителям поселка Солоницевка, продолжается. История поселка — история всей Слобожанщины, богатая подвигами и наградами, одухотворенная любовью к родной земле и своему народу. В ожидании митинга возле братской могилы священником местной церкви отцом Виктором проведен молебен — панихида с участием председателя поссовета Юрия Стаскевича, его замов, прибывшего на торжество с целью награждения ветеранов памятными медалями 1-го заместителя главы администрации Дергачевского района Лазарева Геннадия Юрьевича. В числе ветеранов и женщины, служившие в годы войны во имя спасения человеческих жизней. Немало среди них и бойцов трудовых фронтов, „детей войны“…Торжественно и внимательно слушает выступающих прибывшие к месту события. Выносятся блоки стульев для ветеранов. Мужчины покрепче остаются стоять.
И вот подходят колонны участников митинга из коллегиума №1 (директор --------------------) и гимназии № 3, получившей в этом году золотую медаль за то, что приоритетом в деятельности своей избрало интеллектуальное развитие, формирование стойкой мотивации к учебе, интергацию приобретенных навыков самосовершенствования участников учебно-воспитательного процесса (директор Т. Н. Вехова). Большая ответственность за торжественное проведение праздника сейчас возложена именно на ее гимназию ( организаторы действа, составители сценария Т. В. Серебрякова и Н. Н. Черных ). Начиная с младших до выпускного класса включительно, в сценарий увлечены многие ученики гимназии. Талантливо подготовленный моно-спектакль под названием „У войны — не женское лицо“ трогателен еще и благодаря участникам его, юным школьницам. Основные действующие лица его — девушки 8-11 классов, одетые в военные формы, предоставленные клубом „Орленок“. Чистые девичьи голоса начинают поэтическое повествование, от которого в прекрасном сочетании с „Адажио“ Альбиони» у многих на глазах стоят слезы. Расчувствовались ветераны, вытирают набежавшую слезу и другие жители поселка. Рядом стоящая со мной женщина плачет навзрыд, расстроганная выступлением светловолосой девушки...«Она — звонче, четче, душевнее всех произносит тексты памяти павшим!» — восклицает соседка. Оказывается, что дед девушки был героем в этой войне и погиб от множества ранений… «Это в память о нем, о его героизме, стойкости и мужестве рассказывает внучкина душа», — продолжает соседка, а я теряю ее из виду, отвлекаясь на вручение награждений, на строй современников, вышедших в отставку уже в послевоенные годы… Среди них — А. А. Редих, руководитель Совета ветеранов Солоницевки. В ходе награждения ветераны вызываются по уже небольшому списку, звучат аплодисменты молодого поколения. Мелодия песни «Мы — эхо» в исполнении Анны Герман вызывает дополнительную волну грусти и трепетности, побуждают задуматься еще раз о бесценном сокровище — о жизни на земле. «Реквием» Моцарта, голос Левитана, бой метронома… Минута молчания… Возложение венков к подножию памятника молодыми патриотами своего края… И снова звучат над Солоницевкой стихи и песни в честь победивших фашистскую навалу, снова повествуется о «девушке в заштопанной шинели, разбросавшей руки на снегу...» И стоят ветераны Зьюменко Николай Егорович,
Галкин Александр Федорович, Назаренко Николай Федорович с женой Ниной Федоровной… Хочется перечислить всех поименно, чтобы никто не был забыт. Чтобы не жгло в сердце, как когда-то А. Т. Твардовского, написавшего строки: «Я знаю: никакой моей вины, в том, что другие не пришли с войны. В том, что они, кто старше, кто моложе, пришли сюда, чтоб в эту землю лечь, Что я их мог но не сумел сберечь. Речь не о том. Но все же… все же… все же...»]]> Sat, 08 May 2010 16:42:14 +0300 Eliseeva суспільство свято Перемога День Перемоги пам'ять http://www.nsju.org/blog/115.html http://www.nsju.org/blog/115.html Оксана Мардус:
«Без віршів кожна мить мені болить...»

Чи то волею якогось…марева, котре з Гончарного дзбану метаморфно перетікає…неабияким хистом до всесвітнього недосяжно-ефірного колообігу, чи могутністю інших обставин, але село Нова Водолага, багатюще на самобутні талановиті скарби, познайомило мене з молодою соковитою гілкою крислатого дерева сучасної поезії України, членом Національної спілки письменників Оксаною Мардус. Вважаючи за корисне і важливе поділитися з вами, шановний читачу, думками про її унікальний дар, буду спиратися на книжечку поезій «Біла осінь», що вийшла у видав ництві «Майдан» міста Харкова однією з серії книжок «Поезія Слобожанщини» у художньому оформленні В.А. Носаня під редакцією А. Стожука.
Відразу ж позначу: невід’ємною складовою надзвичайності цієї особистості є цнотливість у відтворенні історичних подій, помножена на притаманні саме Оксані Мардус художні спектри з усіма відомими поетичними тропами, на своєрідність жіночого життя у людському вирі.
Відчуйте й ви збуджену тонкими почуттями любові поетику творів О. Мардус, яка зображує навколишнє життя через, здавалося б, зовсім не поетичні побутові картини: он «у горні зріють глеки»
і «парує…гарячий дощ у дзбанку»; а придивіться до прадавньої праці баби Насті, що «місить пироги», та доторкніться бодай поглядом вогню, котрий «очищають глиняні боги»для…готуючого заміс глини діда
Василя… В який час усе це відбувається?
Можливо, у «шовковий». Але не виключено, що таке дійство поетка вгледіла саме зараз, у цю хвилину таємничої вічності. Читаймо її душевне запрошення до…дивовижної пані – історії невеличкого слобожанського села, до своїх творів:

А на Гончарні липня три вершка,
пралісу буйство, ставу верболіття…
Заходьте босими у глиняне століття,
нехай хода вам буде неважка.

Заходьте, тільки не захлинайтеся від захоплень, коли почуєте « у грі гончарного органа/ акорди, глиною пропахлі/. Прелюдії печальні дзбанку/ про козака і дівку-бранку/, тришиїх свічників токату/ про брата, що пішов на брата/, і фугу ніжного тареля/ про солод меду в жалі Леля/»!
Вдивлялася чи прислухалася пані Оксана у «сюїту,… вміло ліплену, туго сплетену»? Мені здається – малювала серцем! Малювала, як її вмілі предки, «диригенти гончарного кола» білохатої Водолаги… Запрошую вас, читачу, разом з поеткою Мардус у найвужчу вулицю селища Оксани, що іронічно звуть Широкою, туди, де поетеса бачила «блукання бузка»; «на Шпаківку, де не живуть шпаки», а зате в «ніч травневу прийде Гоголь писати, як над Водолагою будує Погребняк – безвусий майстер із оситнягу
зоряного ХРАМ». Там послухаєте і про Уляну Свинареву – дочку посполитого з села Н. Водолага, що була бранкою та втекла з татарського полону. А якщо наші мандри вам сподобаються – послухаємо і про «дуже зручну для виробництва шовку слободу», згадаймо давнину з вірша «Не козача кирея...», в якому
йдеться про події 1711 року, коли «мешканці Водолаги при навалі кримських татар, не маючи сил, одчинили хану ворота і винесли йому хліб-сіль. А після слідства у Полтаві кожного десятого з них карано на горло». Хотілося жити!
Над усе. А пані Оксані боляче за все на світі. Як і радісно за навіть невеличкі приємні сторони його життя.
Чому вона така? – А в неї ж ...«вміщається півсвіту, а ще півсвіту вміщують її»! Надаю вам змогу цієї хвилини прочитати і відзначити аллітеративно багате «Різдвяне вітання», стилізоване під фольклорне:

Білим по білому/ в сонці дозрілому/ — сяє зима.
Жито, щоб жити,/ у яблуці стиглому/ зерна трима.
Жданики ждані/ у святки різдвяні -/ дітки, агов!
Дрібушки ніжками/, гірку горішками -/ Світ, будь здоров!

Чи не здалося вам, що тільки-но, щойно ми з вами побували в якомусь таємничому заговорі на…щастя цілому світові?
«Іду в поезію, як на прощу/, помолюся кожному слову, поплачу/, і зрозумію: вона – найдорожче/, без чого віру у віру трачу», – Майстриня з довір’ям сповідується читачеві, завершуючи висновком:«Без віршів кожна мить мені болить». Для неї не писати вірші –«це як прожити без любові й снів».
Адже саме вони і є складовою ж и т т я…
У лісі стихлого дощу/, де краплі стиглі не від сонця,
нестримне серце відпущу/ – хай бігає в одній сорочці.
Воно збентеженим дитям /стриба, на себе сипле листя…
І я відчую, як життя/ не може/ встояти/ на місці.

Поетеса Оксана Мардус, перед усім, – зваблива красуня, їй потрібно, щоб навіть найвибагливіші мрії здійнювалися, наділяючи щастям і її опоетизовану жінку: («Я хочу пити небо з бездонного глека»). Мені здається недоречним чиєсь зауваження про використання займенника першого лиця: тут ідеться про загальний образ жінки. Але скільки світлої печалі відносно невловимості того ж таки ефемерного жіночого щастя раптом випромінює з вірша «А їй хотілося тепла», незважаючи на потужний дієслівний ряд кінця рядків, можливо, саме для підкреслення психологічності й використаний:

А їй хотілося тепла/, тій жінці, що тепла не мала.
В ній дика річка шумувала/, густа незайманість жила.
Між зваб черницею була/, з пустелі днів Його чекала
Їй так хотілося тепла/, тій жінці, що тепла не мала.
Джерельце билось в два крила/, печаль зимова розтавала,
весна дощами засівала/, а жінці вроду віддала.
А їй хотілося тепла…

Звичайно, кожний читач зробить відносно поезій Оксани Мардус свої відкриття.
Але жоден не залишиться байдужим до творчості її, до бажання передати
чудовою рідною мовою прекрасні миті поетичного натхнення! Отож і ми,
як і поетка, захоплені красою і любов’ю до самого життя, побажаємо їй
найщиріше любити і бути коханою, безмежного лету у поезії!
Людмила Линдюк (Єлісєєва), член НСЖУ.]]> Sun, 08 Nov 2009 14:19:53 +0200 Eliseeva література http://www.nsju.org/blog/113.html http://www.nsju.org/blog/113.html Відлуння на поезії Олександра Бобошка
При заглибленні у вірші майстра мимоволі доходиш висновку, що магія слова, симбіоз суворої правди та…художньо відтвореного духовного світу людини, музичності у відображенні життєвих реалій, виплеканих душею автора у ліричних стихіях особистого его, сполучених з гармоніями посланих до нього божих натхнень та з твоїм баченням часу – вражаюча сила, здібна перетворити світ! Співвідношення
вічного і…Олександрового іноді досягає неосяжних висот, за якими її величність П о е з і я! Уявимо: ми нічого досі не знали про те, що О. Бобошко – володар Гран Прі міжнародного літературного фестивалю «Просто так» (2007 рік) чи лауреат обласних літературних семінарів «Молода Слобожанщина» (2004 р.), що він – переможець Іnternet-конкурсу «Поетичні майстерні» (2006 р.)… Однак, читаючи поетичні твори книги «Шукран, Багдаде!», не втомлюєшся дивуватися: ти стаєш чистіше,почуття твої глибшають і висвітлюються, звідкись зринає мужність і мудрішає дух. Ось приклад віршованих висновків: «…Усе найсуттєвіше знов залишилось на потім», «Обережно: твердіший від каменя може зректись», «Я вдихаю неспокій легенями нервів», «Повітрям повні наші кошики, а не суницями»…
Хто ж він перш за все, оцей поет – критик, лірик, громадянин, коханець, переможець чи переможений?
«Дивне запитання, — відреагуєте ви. – Ніколи справжній поет не був байдужим до оточення людського з поглинаючим його звіром голодним –»невситúмою сутінню«, а навпаки, всупереч сутіні, вірив, що „десь таки їм трапиться розквітла папороть“, а „за м е ж е ю гостинніше зустрінуть усіх блукачів, що приїдуть по щастя“. Як ніколи не переставав насамперед бути Людиною.
Поет Олександр Бобошко – з бійців. Нудьга – не його природа. Ось який вірш пише він виснаженому людству, що відбиває проекцію впевненості на образ змарнілої весни:
»Виснажена весна. Пил у повітрі. Бруд. Виживуть і без нас Зерна, що впали в грунт. Виживе і без них Той, хто без хліба їсть… Я між цілком земних – Наче заброда-гість. Вранці остудить сніг Сльози моїх богів. Виснаженій весні Все ж напишу я гімн«. (с.34).
Отут хочу зупинити вашу увагу ось на чому: незважаючи на те, що поет ніби підкреслює свою надзвичайність, відверту відмінність від інших землян, ми бачимо його не байдужу, а стражденну душу у відтворенні саме земного, суттєвого для людини, котра живе в його місті чи селі, де „хворіють вишні“ та надто голосно виє покинутий пес, де ллється кров чи то іракська, чи то інша, де хрести кладовищ наковталися штучних водоймищ… Але щемно зберігається ним бодай у думках мила хата з підлогою, притрушеною духмяною сухою травою… Але душа поета ніжно кохає жінку… та відштовхує військове вирішення земних проблем: „Помсті, образі – ні! Тільки любов плекаймо… Марю: відкинув ніж Авелелюбний Каїн...“ (с. 35).
Здійснення мрій та сподівань у нього часом трагічне та дивує жорстокою несумісністю:

…Хто тут? У темноті
Швидко не розібрати…
– Бруте?… Невже і ти…
– Змушений… Вибач, брате…

Поету гірко від того, що й найрозумніший (який по розуму і поглядам є братом – рівнею самому поету) стає змушеним взяти зброю, бо приречений на це. Себто, йому не до вподоби життя, спотворене жагою наживи та братовбивста. Він сумує від того, що хтось „розпрощається навік зі своєю невмитою...“ та „полюбить інші країни“. Марячи коханням…неземним, автор не переходить за межу дозволеного, відокремлює грубість та відверте порно від дійсних почуттів, які зображує, наприклад, ось так:

Шепотіння розквітлих яблунь
спонукає бути відвертим.
Спокусив же мене диявол
фліртувати… О, донерветер!
Сутеніє…
»Ну?… Починай же!
Обіцяли на вечір зливу...« –
по прочитанім Отченаші
ти упевнена та смілива.
Почуваюсь немов у пастці,
на межі здорового глузду.
І повзуть, яко змії, пальці
під твою
білосніжну
блузку…

В другому вірші автор освідчується коханій, розкриваючи почуття до жінки фразою: „Я спасіння свого дочекавсь“. Тобто, дочекався високого почуття любові, а жінка кохана для нього – богиня, свята, об’єкт обожнювання. Чи не нагадує вам силою емоцій та й східним мотивом вірш Олександра Бобошка „У некошені трави знесилена зірка впаде“ єсенінського „Шаганэ ты моя, Шаганэ“? Покажу його цілком: „ У некошені трави знесилена зірка впаде – Загадаю про тебе… (Чи встигну, падінням захоплений?) Я – твоїх мусульманських очей безголовий адепт, У волосся шовкове та сміх твій
дитячий закоханий. Білосніжка… Трояндовогуба лютнева дочка… Ти – немов хуртовина: шалена, пьянка, енергійна! Я без тебе не жив – а повільно та впевнено гинув. Помовчи, Пригорнись. Я спасіння свого дочекавсь… І твоє палке Відчини вікно! прозвучить як пісня, Розітнувши ніч на тривале до і солодке після...“
Відчуйте зі мною, любий читачу, що навіть збита ритміка у кінці вірша не позбавила його привабливості та емоційного накалу! А який чудовий епіграф взято автором до цього творіння: „Я не помню тебя отдельно От любви. Равенства знак.“ Марина Цвєтаєва. Присвячується вірш таємничій І. Б. Який жаль, що не кожна жінка може сподіватися таких прекрасних дарунків!
Звичайно, годі й думати, що аналітична робота, запропонована мною читачам-прихильникам творів Олександра Бобошка, відобразить всі нюанси його віршованих рядків. Однак слід відзначити, на мій погляд, улюблений розмір поетичних творів автора. Приведу лиш назви віршів:» Уже крізь туман пробиваються сонячні промені«...(Р); „Ти прагнеш боїв. Ти напружуєш нерви та очі“… (Р); „Не гнись, горобино струнка, ід вагою снігів!“… (Г, Н); „Вівтарі, у які нам ніколи не буде можна“… (Н, М); „Чи не поспіхом вибране місце, де вгрузнути якорю?“...(Р); „У некошені трави знесилена зірка впаде“...(не, не, на); „За вуаллю дощу поховалися лики церков“...(Л); І даремні тривоги мої, наче крига, розтануть...(Р); Як бачимо, у наведених прикладах вірш має змішану ритміку, де здебільшого п’ятистопний амфібрахій сполучається на початку кожного рядка з ямбом, утворюючи своєрідну мелодику. У своїй оглядовій роботі нічогісінько не згадую про алітеративність, здебільшого з опорою на сонорну „р“, слушним було б відмітити поетичність образів, сказати хоч словечко про афористичність та поміркованість філософських висновків. Але навіть при поверхньому погляді тільки на згадані в моїй роботі назви віршів можна багато побачити, як кажуть, і неозброєним оком.
Звісно: кожен читач знайде в творах митця своє, притаманне саме його особистому світосприйманню, без усіляких обмежень, заспіває чудові вірші, покладені поетом на знайому нам музику, які навіть рекомендується виконувати співом (»Шербузькі парасольки«, „А-ля Дасен“...), і мелодії до яких нам подобаються не менше, ніж поезії О. Бобошка. Нарешті, не забудьмо с п о в і д ь „Вітчизні“.Поет, як на мене, дуже передчасно забігає у вимір життя, коли кожна людина підводить риску, накреслюючи останній рядок. Не хочу коментувати. Бачте і чуйте:

Крок вперед, два – назад, коливання: у той бік, у цей…
Я за вальсом твоїм чудернацьким слідкую з подивом.
Та коли я впаду серед степу й відчую:»У с е...«,
Не попів, а тебе я покличу до себе для сповіді –
І промовлю, відходячи серед палаючих ватр,
Пригадавши і взяті вершини, і програні битви:
»О, моя недолуго, я так тебе критикував!
О, моя споконвічна! А все ж таки, як я любив тебе...«.
Чудовий апофеоз освідчення! Можна тільки пожалкувати, що знак тире (та декілька невлучних знаків по книзі) дещо послаблює оту приорітетну крапку у співвідносинах поета не між богом і собою, а між попами, у котрих з совістю не все гаразд. Між собою та державною Україною.]]> Thu, 05 Nov 2009 18:51:42 +0200 Eliseeva Бобошко http://www.nsju.org/blog/112.html http://www.nsju.org/blog/112.html Гімн…високим почуттям.
«Я живу тобою і для тебе»… Василь Симоненко
«Звичайно ж, категорія понять „тобою і для тебе“ насамперед розчиняється в синівському, батьківському, суспільному, тісненько перевитому барвистими стрічками сучасної енергетики життя», — скаже мені читач.Не сперечаючись з його…правотою, відповім, пропонуючи розглянути творчість М. К. Возіянова у виданні харківського «Майдану» поетичній збірці «Сузір’я ліри». Відокреми мося від гуморесок письменника, де тавруються пороки сьогодення і щойно промайнулих часів. Там автор ненав’язливо виховує нас, проводячи крізь…конвульсії роботи над собою, вимагає миттєвих глибинних роздумів, зобра жуючи кожну персону чи мить життя у її гримасах, ніби у випадкового відвіду
вача кімнати сміху. Крізь себе – з вимогливого погляду невблаганного дзеркала.
З глибинної сповіді душі людської, ставлення автора до світу в цілому усвідомлюється мною поезія взагалі.
Лірика Миколи Кириловича Возіянова з б о л е н а світлим почуттям лицар ського відношення до її величності Жінки як до символу ж и т т я. Я не помилися: саме «зболена», адже який би сюжет не відтворив поет, – святинею, берегинею, совістю, дивоцвітом, Всесвітом для нього є чиясь чарівна…
дівчина, вкрита сивиною дружина чи мати, котрим він присвячує хвилюючі освідчення і вважає її, подібно О. Блоку, «Прекрасной Незнакомкой». «В наш час, — сплеснете ви долонями, — чарівна, совість, святиня?..» Так, шановні! Ще не перевелися на світі подібні «орхідеї», як ніколи не
переведуться і оспівуючи дійсну красоту солов’ї, заприсягнені молитовному коханню до життя.

«Піду у ніч – Туди, де зірка впала,
Де загадкова папороть росте,
Шукати долю… Раптом на Купала
Там чародійна зірка розцвіте.
Заправна лука Пряно пахне сіном
В озерце промінь З місяця спада…
А Божа Мати На руках із Сином
Святим покровом Землю огорта...»

Чи не правда: просто і…захоплююче! Що саме вам, шановний, лягає на серце,впадає в очі, окрім святої Мадонни чи Джоконди, окрім ікон найкращих майстрів, коли ви читаєте подібні твори? Саме «очищення… перед іконою Краси», перед своєю Панною, як відмітив лауреат Державної Національної
премії ім. Т. Г. Шевченка Степан Сапеляк у передмові до книги?
Запитання не з простих, коли з екранів кіно, по телебаченню, на дорожних бігбордах та рекламах медичних закладів доводиться спостерігати відверте спаплюження «мастодонтських» (читай:устарєлих) почуттів між закоханими, коли, хоч і факультативно, в шкільні програми закладено вивчення творів з
відвертим тваринним бажанням, а юнак чи дівчина з поглядами М. Возіянова є об’єктами цинічного висміювання:«Как, ещё нет?» Бачте, цінується не романтичний М. Возіянов (чи Євгеній Богат, у котрого зверхність мають платонічні почуття)! Ось тут і цензура, що втратила можливість стояти на перевозі лише високоморальних творів. Як гадаєте: гніваюсь справедливо?
А М.К. Возіянов лагідно, ніжно, буцімто оберігаючи від брудного і задимленого повітря, використовуючи чудодійні художні барви, агітує своїх супротивників за любов до світу:

«В любові ніч від заходу до сходу…
Солодкий зойк – і зіронька нова
Дитинно з неба Дивиться на воду,
Незнаний світ для себе відкрива.
Мізинчик твій, мой сонячний промінчик,
Торкнувся вуст, благаючи:
»Мовчи!«
А Мона Ліза Мудрого да Вінчі
З портрета посміхалась при свічі».

Ні, ні, панове! Це вам не зобов’язалівка передрукування шкільних рефератів по Інтернету, де після фірмової заставки обов’язково вискакує така собі «смачненька» порнографія, яку впроваджувачі її під виглядом безвинної еротики захищають ще й законодавчо! Саме порно запам’ятовується молоді, а реферат без належної уваги закидається в ранець для звіту перед вчителем… та для вимагання грошей з кризисного батьківського гаманця.
Еротика — не у вас. Вона – у «Мудрого да Вінчі» та у М. Возіянова! З багатою римою і елегантною ритмікою, з поезією душі, співом гімну чудовій Жінці, з високим розумінням К о х а н н я!
Людмила Линдюк, член НСЖУ]]> Thu, 05 Nov 2009 18:37:46 +0200 Eliseeva Возіянов http://www.nsju.org/blog/111.html http://www.nsju.org/blog/111.html Отклик на книгу Сергея Шелкового «Воздушные коридоры»

Бывает так: возьмешь книгу, и она мгновенно захватывает, не отпуская твоего внимания. Так случилось и со мной, во многих аспектах ощутившей единомыслие с С.Шелковым, автором поэтической книги «Воздушные коридоры».
. Книга его с первых же страниц подтолкнула к увлеченной, вдумчивой работе над образом, словом, характером стихотворений. Ибо, выскользнув из-под пера художника, как водится у всех талантливых, приобрела харизму неповторимости, отправилась по лабиринтам, заманившим в странствования по «дозволенным», открытым полетным маршрутам с их четкими обозначениями и временными параметрами многообразия и перипетий действительности.А потом…
Но возьмем главу «Складки местности», запечатлевшую их, эти складки, будто фотопортрет задумавшегося работяги с испещренным морщинами лицом, сидящего
«…за дощатым столом
средь осенних стволов,
под кирпичной оранжевой кладкою
у садового дома,
что крепок еще на излом…»
да еще, как признается автор, отразившего «правду мою погорелую, сторону мою
русую». Здесь уже вплотную приближаешься к душе, трогательно и бережно…выдыхающей сокровенные имена («Дорогим мертвецам наливаю я рюмку багряного»), к земному отражению этой души, ставшей близкой именно тем, что не чурается общечеловеческого. И уже загипнотизировано плывешь именно этим поэтическим руслом, одновременно как бы ограждая, защищая автора с его детищем от подводных топляков.
При всей любознательности натуры не встречала прежде эпитетов и сравнений, подобных
этим: клен – « в ярко-паническом золоте», синицы «свистят бодрой дурью наружу» и т.д.
И вдруг «выпукло» осознаешь резкую грань между …инь-янь, поэзией женской и
мужской, таких взаимопереплетенных и, одновременно, таких разноликих. Автор не
стесняется использовать и ненормативные определения («Северный ветер» и др). Насколько это оправдано – судить критикам, школам. Я – читатель, с которым можно спорить, не соглашаясь или приходя к единству. К тому же – вовсе не ханжа. И вот дальше – мы уже одних направлений с автором, одного «осознанного» приземления в воздушном коридоре, определенном судьбой, со …всеземной благодарной щедростью …отдачи: все возьми себе, «я … с собою вряд ли заберу». Скажете – не глубинно, не щемит под ложечкой?!
Возражать, что понятие «дома» у С.Шелкового близко к вашему, вы не станете. Точно так же, не станете подвергать сомнению тактичные и по-мужски тонкие отцовские чувства в ст. «Позволь любить тебя, пока ты мал». Редки, если вообще существуют, (разве что у Д. Половнева в чудесных детских стихах) подобные мужские стихотворения, выражающие человеческую нежность к своему чаду без сюсюканий, с истинно добрым, теплым, бережным отношением. Так думаю об этом и я, и близкие мне люди. Но написал об этом С. Шелковой! В такие моменты и утверждается родство душ, если им ничто не повредит…
А вот и ц е л ь пребывания в доме, который прежде всего – символ Отечества («Не впишусь в извив дороги ужьей…») Что ж, не смогу отвергнуть человека, чувствующего «кромешный стыд» за век, которому не в масть «великодушье вкривь и вкось расхристанной души», ибо мы в этом – единомышленники. Тем более, что вторая и не менее важная цель «пребывания в доме – не сфальшивить. И автор следует ей:
Стаю бы малых детей мне под правую руку!
И под неловкую левую – крохотных купу…
Я б узнавал их, не глядя, по обуви стуку,
Я б им оставил в наследство, а также в науку
Зерен горчичных и почвы гранитную ступу.
(»Наследство«)
Значит, в стихию человека С. Шелкового нельзя не влюбиться? Хотелось бы сохранить этот позитив до конца книги.
Штрихом отмечу умелое авторское оформление издания с покрученными, словно судьба человека, деревьями, чудом сумевшими вырасти и, главное, — уцелевшими на скалистом кряже.
В филигранях поэтики нашего автора – от ямба до пятисложного дактиля, близкого к гекзаметру. Редкость! Согласитесь: когда человек – фатально поэт, тогда при чтении новой книги не о критике речь, но о познании его творчества, интеллекта, тезауруса, наконец, … „облаченного в образ“ и способствующего высоте таланта бесспорного, силе …кóлера его вдохновенности!
Эмоциональный окрас речи поэта – одно из важнейших слагаемых мастерства художника.
Мне сейчас пришла в голову мысль: пишешь о высоком – обращайся к высокому! Совершенно не пытаясь ставить знаков равенства, отражая только сущность творчества, я вспомнила, что в свое время Л.Н. Толстой, величайший прозаик мирового значения, недвусмысленно высказал свое отношение к поэзии: „Пришло бы место, где моя мысль потребовала бы больше сжатости, силы, законченности, и вышли бы стихи“ (М., 1955, с.227). Чего же еще? Все сказанное присуще поэту С. Шелковому. Ну, а вкусы, пристрастия, привязанности – это истины, о которых не спорят. Порой, размежевывающие истины. Явления жизни как „В“, так и „ВНЕ“ изменения и развития, метафизически, обращают на себя внимание пытливого ума поэта, ищущего даже в …вакуумной пустоте какой-то поразившей оправданности или …необъяснимости, пусть и черной. Ибо жизнь однозначно светлой не назовешь. И дело не в упадочничестве. Им в произведениях С. Шелкового места нет. А вот борьба за настоящий день, „не загаженный, как снег за сараем“, – этого автору не занимать. Резкость сравнительная, своеобразие метафорическое оправдываются не только при освещении современности, но и при строгом взгляде вспять для сопоставления личного прошлого с будущим, их „трудночитаемого разговора“.
Разве каждый изобразит собранную „из премногих“, но все же личную, кровную „дырявую шкуру“, „голыми пальцами заштопанную в русскую стужу“? Чтобы крепче держалась. Чтобы уцелеть в этой шкуре, несмотря ни на что. Без чванливого эстетствования.
В свое время еще В.В. Маяковский высмеивал поэтов и …критиков-литературоведов, принимающих александрийский стих с „грезами-розами“, „выкипячивающих из любовей и соловьев какое-то варево“ и отвергающих … технические термины, советовал писать не о революции, но только р е в о л ю ц и е й, не о войне, а в о й н о ю. Что же стоит за поэтикой С. Шелкового в этом смысле? Метафорическая сложность, мужественность, самобытность? Да. И это не рядовые черты его поэзии: „Лед с утра на зрачке“, „фуфайка на вате“, соленое словцо срединной и северной, гиперборейной Руси, „мерзлота сокровенного дома“ в новоявленном веке-Пилате при свите ворюг и …внесомнительная уверенность, что „к себе непременно придем“ и поодиночке, и в целом, невзирая на то, что в четко обозначенные сроки „рванет на подъеме висок!“ Но …на подъеме же! Главное для С. Шелкового – успеть высветить, отразить „сумасбродство“, свойственное антигуманному социуму: „Что не забрали – оставь для последнего шмона!“ Грубо? На грани? (»Лобзик…«). Да. Но ведь о реальной жизни! Ведь пока еще не последовал этот „последний шмон“, – мы продолжаемся, творим …с изобилием варваризмов (такая жизнь!), остающихся на суд читателя и профессионалов-критиков, завоеванного поэтом С. Шелковым. Я же думаю, что даже „заумь“ и арго (»Ветер скрипит морозный«) – органичны. Они – своеобразный художественный элемент в изображении действительности (»Не сейчас«, „Елы-палы“, „Прощание со Стокгольмом“…).
Но это, повторюсь, дело автора, поэтический и человеческий потенциал которого может удачно обходиться и без таковых. Поэт С. Шелковый, обладающий незаурядным талантом и обширными знаниями в области физико-математических наук, любимого им ч е л о в е к а поднимает до своего уровня, выражая позиции человека М и р а.
Очевидно поэтому, читая произведения Сергея Константиновича Шелкового, хочется…отменить негативы сегодняшнего дня, одновременно укрепляя в глубинах души важный постулат: „В Начале было слово...“

Людмила Лындюк (Елисеева), чл.НСЖУ. Харьков,2008 г.]]> Thu, 05 Nov 2009 18:27:29 +0200 Eliseeva Шелковый