Переглянула результати опитування. Бачу, що більшість поділяє мою думку (ні, це мабуть я згодна з більшістю). Спілка не може. Щоб могти, сьогодні потрібні гроші. За 20 грн. з пера на рік не розживешся, не розбудуєшся. Хоча б вдалося зберегти те, що маємо.

У моєму місті комунальної газети немає. Редактор більше не йде до міського голови по гроші. Він вже забув як ті гроші виглядають. Так, він дійсно пес. Голодний, роздратований пес, який власним коштом котрий місяць поспіль утримує бастіон демократії. І йому, голодному, зле дивитися, як вольготно почуваються пси хазяйські — ті, що прикормлені, ті, що при бюджетах. А у нього, окрім власних мізків, що вже киплять, та відстояної демократії — нічого немає. На жаль, ні тим, ні іншим зарплатню людям не виплатиш…

Я сподівалася, що фундатори сайту мали перед собою чіткий план щодо його наповнення і розвитку. Пропозиції — це добре. Але ж всі ми знаємо, що гарна авторська робота (як от, ні додати, ні відняти) не потребує редакторського втручання… Що сьогодні потрібно журналісту-практику? Ми такі розпорошені, і умови нашого існування такі різні, що важко узагальнити і виокремити щось спільне, корисне для більшості. Особисто мені потрібен досвід виживання локальних газет в умовах жорсткої конкуренції.

Нет, пани и не думала ерничать. Просто пани привыкла доверять своим собственным глазам, а не соцопросам… Религиозное (в данном случае христианское) общество предполагает высокий моральный и духовный уровень — следование заповедям Христа. Чего в повседневной жизни страны (в частности, восточной и северо-восточной ее части)не имею счастья наблюдать. Не любят у нас ближнего своего: крадут, прелюбодействуют, на жизнь посягают, стяжают и завидуют. Статистикой мотивировать не стану. Тут она не нужна. Достаточно пройтись по улицам и посмотреть, как живут и как ведут себя наши «религиозные» сограждане…

Доречний коментар.От ви й почніть. Треба ж комусь, починати. Що в кого болить, той про це і гомонить.

Строгость наших законов компенсируется необязательностью их исполнения. Это аксиома. Доказывать не нужно. Но что касается статьи 171 — эта норма мертворожденная. Не работала и работать не будет. Нет механизма ее исполнения. Состав преступления доказать не возможно.

Клавиатура сама по себе — вещь безвредная. А вот в комплекте с компом она становится опасной, ибо пнуть хочется очень многое. Практически, всю реальность…

Кто считал и чем мерили нашу религиозность? Количеством храмов, доставшихся нам в наследство? Или, может, числом венчаний, отпеваний? Ах да! Числом VIP-ов по праздникам берущим свечки в руки и делающим на камеру скорбные лица…

Было время, когда люди боялись Бога. Потом они забоялись партии. Сейчас они не боятся ничего. Ибо, страшной и всемогущей партии больше нет, а Бога бояться разучились. Уж слишком долго боялись партии…

Без нервной системы не только Россия, а весь бывший совок. Повыдергивали нервы в свое время, без анестезии. На генетическом уровне у постсоветских людей отложилось: хочешь жить — не высовывайся. Так что не бурлим мы, а так — слегка шевелимся.

Когда я планировала построить дом, я даже приступила к его строительству. Я забетонировала фундамент, возвела стены и перекрытия, даже устроила капитальную кладовку, в которой хранились прекрасной мастерской работы грабли и лопаты… А еще я выкопала озеро, и в нем была вода. В нем даже купались соседские дети. А еще я посадила огород, и там выросла морковка. Я хотела жить в этом доме. Но! Соседи (дети которых купались в моем озере)стили засыпать мое озеро своим мусором. Потом они съели мою морковку, потом принесли под мои окна свою дохлую козу, а потом — сломав замок — унесли за свои высокие заборы мои прекрасные грабли и лопаты. Больше я не хотела жить в этом доме…

Каныгин пишет, что имперские замашки государства российского следует искать во временах библейских. От Мешеха, мол, пошел народ московский и имеет он много общего с темными силами жрецов древнего Египта. Но то дела прошлые, веками от нас сокрытые. А вот сегодня, одна моя хорошая знакомая долго занималась у логопеда, чтобы поставить «Г» нужной тональности и требуемого московской деловой публикой звучания. Без этого «Г» на деловые переговоры ни ногой. На порог тебя не пустят, и разговаривать не станут, не то что контракт заключить, будь ты сто раз классный специалист. Но беду я не в этом вижу. Беда не в соседнем государстве и его манерах. Беда в том, что наше с вами государство никчемно и ничего путного «старшему» брату противопоставить не может. Или не хочет?

Украинский законодатель предпочитает писать законы таким образом, чтобы их можно было ТЛУМАЧИТИ, исходя из места, времени и цели применения. Положения одних законов полностью исключают или вступают в противоречия с положениями других законов. Либо с профессионализмом туго, либо делается это специально, чтобы всегда можно было найти нужную законодательую лазейку исходя из политической целесообразности. Закон как дышло… В государстве, которое выполняет возложенные на него функции, законодательные трения подобно наших, возникать не должны, а тем более, они не должны волновать рядовых граждан. Это не их функция, не их забота. Они уже заплатили государственной машине и продолжают платить в форме налогов за то, чтобы ее механизмы исправно работали. Наша государственная машина сжирает огромные средства, но ничего не дает человеку взамен. Информационные кампании вокруг выборов-превыборов — капли в море глобального БЕЗОБРАЗИЯ

Вижу в OSE единомышленника. Действительно, юбилей — это еще не повод для гордости. Ибо время уплывает независимо от нашего участия. Творческие союзы создавались в советское время как средства идеологического воздействия на массы. Сегодня старых больше мотиваций нет, а новые — не созданы. Старый формат малоэффективен и перспективы его туманны.

Щодо пропозицій…Сидячи високо (на горі) доречно інколи дивитися вниз. Кидати камінчки і споглядати, як вони котяться, за що чипляються дорогою. Таким чином утворюється зв'язок між різними вимірами, шарами і прошарками. Відомо ж, що знизу догори кидати менш плідно — летить недалеко і скоро гепається тобі ж під ноги, або на маківку. До того ж, проти сонця ніц не вгледиш. З повагою і шаною до загалу…

Ми й ворушимося. І нас тут значно більше, аніж троє. Проблема в тому, що наше ворушіння можливе у будь-якому форматі. І освячення причетністю до НСЖУ мало на що впливає. Спілка (у національному вимірі) та її представництво (у вимірі місцевому) — є речі суть різні. Вони ніде (ну майже ніде) окрім збирання внесків не перетинаються. Життя замало, замало життя… от у чім річ, друже. Декларативне існування до певної міри присутнє. З повагою

Cпілка, на жаль, не є дієвим органом. Вона схожа на піраміду, що віджила свої кращі часи, полишила їх у минулому і стала історією. Проте, багатьом подобається буди причетним до історії, відчувати себе членом професійної громади чи творчої спільноти… Тому утворення існує, але більшості його членів від цього ні холодно, ні жарко, якщо на місцях не існує осередку, що здатен ворушитися, ініціювати, проголошувати — створювати певний рух…