Когда коллега положила мне на стол стопку агитационного материала — листовки газетного формата и бюллетень для голосования — сначала, по занятости, не обратила на все это особого внимания. Но, побывав на днях в Сумах, на одной из центральных улиц областного центра увидела то, о чем мне рассказывали применительно к Ахтырке – опрятного вида, подтянутый молодой человек, снабженный полиграфической продукцией и наглядной агитацией, проводил среди прохожих «избирательную кампанию». И называлось все это «народный праймериз».
What is «праймериз»?
По дороге домой логически размышляла, желая дойти до сути предложения. «Prime» – первый, главный, передовой, но что такое «праймериз»? Большой юридический словарь помог. ПРАЙМЕРИЗ (англ. primaries) — в США предварительные (первичные) выборы, в ходе которых выдвигаются кандидаты в депутаты центральных и местных представительных учреждений, кандидаты на другие выборные должности, делегаты национальных партийных конвентов, члены партийных комитетов Демократической и Республиканской партий; применяются с 1842 г., на законодательном уровне с 1927 года.
Дальше помогает дядюшка Google. Чтобы стать кандидатом в президенты, американскому политику тоже сперва предстоит пройти через сито primaries.
Для того, чтобы принять участие в праймериз, кандидат должен быть зарегистрированным членом той партии, поддержку которой он намеревается получить. Кроме этого, кандидат должен пройти специальный «тест», подтверждающий, что он обладает определенным потенциалом для участия в выборах. В разных штатах «тесты» разные. К примеру, в Нью-Гэмпшире для этого достаточно заплатить в местный бюджет особый налог — $1 тыс. В других штатах кандидату требуется представить определенное количество подписей однопартийцев, поддерживающих его кандидатуру — в штате Теннесси достаточно собрать 25 подписей, в штате Мэн — 2 тыс. подписей, причем все они должны принадлежать зарегистрированным членам той или иной партии, постоянно проживающим в одном городе или графстве.
Умеют народ озадачить
Возвращаемся в нашу действительность – Украина. Ахтырка. Год 2010-й.
В наших законах ничего про праймериз не сказано. Но на подходе очередные выборы, и немалое число хорошо оплачиваемых (чаще заграничных) политтехнологов начинает изобретать для нас с вами новые заманухи – наживки и блесны. А находясь в перманентных выборах – это не так уж просто! Все уже было: «Скасую недоторканність!», «Тому що принциповий!», «Вислухаю кожного!», «Бандитам – тюрми!», «Покращу життя вже сьогодні!»… «Покращили» пятидесятипроцентным увеличением цены на газ и замораживанием заработных плат…
Нужно что-то новое, простенькое и со вкусом. Был же у нас «народный президент», а теперь будет «народный праймериз»! Никто толком не поймет что это такое, но поведется, чтобы не выказать свою неосведомленность в том, где берут начало и куда стремятся мутные политические воды.
Каждая последующая избирательная кампания характерна своей фишкой. Но есть одна общая – как не называй партии и политдвижения, в какие одежды не рядись, а лица – все те же. Но вот оказалось, что старые фигуры исчерпали свой магнитизм и народу больше не интересны. Значит, нужно привлечь избирателя новыми лицами и фамилиями, обладатели коих – люди относительно публичные, но еще не успевшие скомпрометировать себя в ходе беспрерывных политических баталий. А вот тут-то и пригодится «праймериз», тем более «народный», чтобы на спинах того же народа осуществить перезагрузку своей, «номенклатурной» матрицы.
Компромат.Ru
«Замглавы партии „СУ“ Кость Бондаренко сообщил „Главкому“, что заявиться для участия в праймериз мог любой гражданин Украины, кто поддерживает программу партии». Правда, как сказано на сайте «СУ», окончательное решение на включение кандидата в список участников праймериз принадлежит бюро региональной организации партии. «С 10 по 31 августа проходят два параллельных голосования – для всех избирателей в уличных пунктах для голосования, и для членов партии — на сайте. Затем мы будем считать результаты, анализировать, смотреть рейтинги. Тут мы не будем спешить – спешка нужна лишь при ловле блох, и состав списков мы огласим к концу сентября», — это тоже цитата из «Главкома», на этот раз замглавы «СУ» Александры Кужель.
…В нашей стране и законы-то не очень чтят, а праймериз – вне всякого законодательного поля. А это значит, что порядок его проведения и перспектива подведения и реализации итогов очень и очень туманны. И велосипед здесь изобретать не нужно. «Как сообщил источник „Ъ“ в нижегородском отделении партии, в партсписках „Единой России“ на выборах в гордуму „проходные места в итоге заняли не те, кто выиграл праймериз… На выборах в гордуму Томска в партсписок Единой России также попали далеко не все победители праймериз“.

Всякому городу нрав и права; всяка имеет свой ум голова«, — написав Григорій Савич Сковорода 250 років тому і мав рацію. Вочевидь мандрівному філософу, що походив немало шляхами Слобожанщини, було з чим порівняти. Так воно й зараз. Ось заїхав від Охтирки, здається зовсім небагато, у сусідню Харківську область, а вже бачиш низку характерних відмінностей. Це я про Чугуїв.

На іменинах
пригощали чаєм
Приводом до відвідин Чугуєва стали мистецькі свята з нагоди 166-ї річниці від дня народження Іллі Юхимовича Рєпіна, майстра реалістичного живопису, що своєю працею здобув славу навіки — і собі, і місту, де народився. 5 серпня чугуївці щорічно святкують іменини свого славетного земляка. Навіть День міста прилаштували до цієї дати. Пам’ять про Рєпіна для Чугуєва – це та фішка, що не дає місту загубитися серед інших, її зберігають і культивують, формуючи тут певний історико-культурний простір. Аби долучитися до накопиченого за роки музейного багатства з Охтирки до Чугуєва, саме 5 серпня, поїхала група небайдужих до мистецтва людей: викладачі місцевої дитячої художньої школи, представники відділу культури та підзвітних йому організацій, а серед них і я – журналістка.
День видався надміру спекотний, але мета поїздки і отримані враження переважили усі погодні форс-мажори. До того ж, завбачливі організатори урочистостей подбали про паперові капелюшки для гостей, чим неабияк полегшили їхню участь. Бо вже о 10-й ранку, а саме в цей час розпочалися офіційні заходи на подвір’ї меморіальної садиби Рєпіних (з виступами і презентаціями), сонце пекло, як опівдні.
Коли відзвучали промови і привітання високих гостей, а були тут і міський голова Чугуєва, і начальство з Харкова, депутати, директори різних музеїв і митці, все шановне товариство рушило оглядати експозицію, де представлені декілька робіт великого художника, маються меморіальні раритети, відновлена вітальня дому Рєпіних тощо. Людей було чимало, що спричинило певну штовханину на невеличкому меморіальному подвір’ї, затиснутому між приватною забудовою та панельними багатоповерхівками.
Доки чекала своєї черги увійти у колишнє помешкання Рєпіних, розглядала дерева навколо хати, помічені інвентарними номерами. Прямо під вікнами – старанно доглянута номерна яблуня, обтяжена добрячим врожаєм. Цікаво, а яблука теж належать до музейних фондів?
Охочих гостинні господарі пригощали чаєм. У прес-релізі заходу це значилось як „Праздничное чаепитие Репин приглашает…

Чугуїв таки – не Охтирка
Датою заснування Чугуєва вважають 1638 рік. З 1817 по 1858-й місто було центром шести округів військових поселень, створених за указом Олександра I. Відтоді на довгі роки Чугуїв став містом військових. Зараз це районний центр, за переписом 2001 року тут мешкало трохи більше 36 тисяч населення.
Бачте, майже все як про Охтирку. І дата заснування і причетність до війська, мало того – до військової авіації… Але ця схожість суто теоретична. Коли ви ступите на чугуївську землю власними ніжками, ви побачите і відчуєте безліч виразних відмінностей. Ні. Чугуїв таки – не Охтирка! Що їх візуально об’єднує, так це стандартні житлові масиви радянської забудови, погані дороги і китайський крам базарних яток. Звісно, тут мається пам’ятник Леніну і площа Леніна, і в шухлядах чугуївців лежать паспорти громадян України. Але вони не говорять українською. На офіційних рєпінських заходах не прозвучало жодного українського слова. Мова посадовців і депутатів – виключно російська, на вулицях – теж. Спасибі музейним працівникам, вони мені подарували купу презентаційних матеріалів. Так от, усе це поліграфічне добро (дуже якісне, до речі), вгадайте, якою мовою видане? Російською.
Архітектура і розміщення історичної забудови Чугуєва настільки відрізняється від нашого Бульвару, і взагалі, від баченого мною раніше, що заслуговує на кілька хвилин стояння з роззявленим ротом, і певного часу біганини з фотоапаратом навколо побаченого. Величезний плац, в обрамленні архітектури прямих ліній і строгих казарменних форм, викликає в уяві солдатську муштру, шпіцрутени і кремезних уланів. І то нічого, що вся ця лаконічна розкіш — взірець військового патріотизму в архітектурі — дещо занедбана, а головна окраса ансамблю — приміщення Штабів військових поселень, 1831 року забудови – ховається за монументом вождю пролетаріату. Справжню красу спаплюжити важко.
Будівлю Штабів почали реставрувати, нещодавно в частині приміщень відкрили нову галерею художньо-меморіального музею І.Ю.Рєпіна. У день нашого приїзду, тут, окрім сталої експозиції, була і гостьова – акварелі Максиміліана Волошина з Будинку-музею в Коктебелі. Відчуваєте рівень? То ж бо й воно!
Споруда Штабів – велична й історична, протягом 180 років виконувала різні функції, в ній і сам Рєпін свого часу навчався. Галерея ж донедавна розміщувалася у соборі, але Московський патріархат вказав музейникам на двері. Зараз, у відновлених блискучих залах – багатюща колекція різножанрових витворів мистецтва.

Від соняхів
до кицьок
Між спогляданням міста та його історико-культурних цінностей, встигаємо відвідати й новітню експозицію – підсумки роботи ХІ-го Міжнародного Рєпінського пленеру. Вона розміщена у виставковому залі місцевого культурного центру Імідж. Споруда, правди нікуди діти, ремонту не бачила давно. Але пахощі свіжої олійної фарби та види Чугуєва, увіковічені на полотнах, отримують естетичну перемогу. Більше ста робіт художників з різних міст України, Росії, Німеччини представлені тут, а написали, кажуть, півтисячі. Додивилася, є роботи заслуженого художника України Олександра Чередниченка з Сум – напівстиглі кетяги горобини та неймовірно палкі соняхи рєпінської садиби.
Учасники пленеру переважно писали місцеві пейзажі, здалося, що найбільше тут саме соняхів, але є й двоє кошенят чи то дорослих кицьок з надзвичайно виразними очима.
Не буду стверджувати напевно, але підозра закралася, що кицьки для Чугуєва – теж якась ознака. Бо навіть нетривале перебування на вулиці Гвардійській, що веде до історичного центру міста, подарувала кілька зустрічей з вусатими і хвостатими.
До речі, подивували й велетенські пізнавальні написи на будинках. Номер будинку та назва вулиці читаються здаля, навіть володар слабкого зору без зусиль визначить місце свого перебування.

І чужому
навчайтесь, і свого не цурайтесь
У Чугуєві 5 серпня – заходи по всьому місту, з ранку до вечора. О 9-й, щойно ми приїхали, у тамтешньому міському парку урочисто відкрили Аrt-алею. Такий собі місцевий узвіз. Слід зауважити, що чугуївський парк, хоча й невеличкий, але досить затишний. Вже з самісінького ранку тут повно людей різного віку. Малі граються, старші відпочивають. Гойдалки і лавочки хоч не надто нові й презентабельні, але цілком пристойні, і головне – діючі.
Питаюся у Любові Бобарикіної, начальника відділу культури і туризму Охтирської міської ради, яка була у складі нашої групи, як їй ідея з мистецькою алеєю?
— Ідея подобається. В Охтирці, вважаю, не менше майстрів, яким під силу своїми роботами прикрасити місто, створити йому певний колорит, особливо у свята. Така алея могла би частково компенсувати відсутність картинної галереї, про необхідність якої художники говорять досить часто, спростити доступ зацікавлених осіб до результатів роботи творчих людей, народних майстрів і умільців.
Всі ми дуже задоволені з того, що змогли побачити стільки дивовижних речей: історичних, які прекрасно збереглися; і сучасних – надзвичайної цінності об’єктів. Чудові музейні комплекси!
Так, комплекси дійсно чудові. І мені особисто було заздрісно дивитися на чугуївське мистецьке надбання. На мій погляд, Охтирка в цьому відношенні програвала з сухим рахунком. Тому повернувшись додому я вирішила дізнатися думку першої особи міста щодо предмету моїх переживань.
— Я щойно приїхала з Чугуєва і вражена побаченим. А що ми можемо запропонувати гостям? – це вже я питаю міського голову Охтирки Ірину Демченко.
— Співробітниками краєзнавчого музею розроблені туристичні маршрути місцями історико-літературної, архітектурної спадщини, і вони діють. Зайдіть до музею і поцікавтеся. Я вам раджу. Не пожалкуєте. Ми просто не знаємо, що є у нашому місті…
Якось російська письменниця охтирського походження подарувала мені власну книгу, в якій серед іншого подавався лист Антона Павловича Чехова. Після відвідин Охтирки Чехов написав своєму другові, що Ахтырка от прочих городов Слобожанщины отличается своей европейскостью. Насправді нам є чим пишатися…
А подорожувати, щоб бачити нове – просто необхідно. Це стимулює до розвитку, до нових ідей. Побувавши у Чугуєві я подумала, що представники творчих професій неодмінно мусять пройтися рєпінськими стежками… Так виникла згадана вами поїздка.
Звісно, в Чугуївському проекті працюють державні гроші, музей – це радянська спадщина, експозиція формувалася ще з 60-х років минулого століття і вона містить унікальні речі. В Охтирці теж багато чого є, а ще більше було: і ремесла, і народні промисли, і військова слава, наша земля – батьківщина скількох літераторів! І художня галерея була, якщо ви пам’ятаєте, по провулку Харківському…
Безперечно, художникам треба виставлятися, бо це необхідний елемент самореалізації митця. Але для впровадження таких проектів потрібна ініціатива зацікавлених осіб, потрібен двигун, рушійна сила. А їх наразі немає.
До прикладу, немає у нас і Дня міста. Так склалося, що він святкується спільно з Днем визволення. Але ж це зовсім різні за смисловим навантаженням дати. Потрібно виокремити щось головне, з усього того розмаїття, що притаманне Охтирці, аби назвати його своєю візитівкою. Для Чугуєва – це, безперечно, Рєпін…
Ви, до речі, були на тамтешній залізниці?
— Ні, — кажу, — не довелося.
— Приміщення вокзалу побудовано при міністрі транспорту Григорії Кирпі. Прекрасна сучасна споруда, надзвичайно комфортна і ошатна. Так от, її зали оздоблені репродукціями картин Іллі Рєпіна… У Чугуєві все пов’язано з Рєпіним, все кипіло і варилося тут навколо його імені ще здавна.

На Полтавщині днями тривало національне гончарне здвиження – «Здвиг-2010». У селі Опішному Зіньківського району пройшли мистецькій акції національного масштабу, спрямовані на пізнання традицій і досягнень гончарної культури, розвиток сучасного гончарства, популяризацію мистецтва кераміки. Серед основних заходів «ЗДВИГу-2010» були: IV міжнародний молодіжний гончарський фестиваль; «2010: 10х10»: І Інтерсимпозіум кераміки; ІІ Національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному»; Національний день гончаря.

Наведений (далеко неповний) перелік може видатися завеликим, як для невеличкого селища, яким є Опішне. Тим більше, що Опішне на перший погляд – село, як село: вздовж вулиць, що не можуть похвалитися добрим асфальтовим покриттям, купчаться незначного статку садиби — з садками і городами, у центрі — кілька магазинів. Але саме тут, на мальовничих глинистих пагорбах Полтавщини, де у VII-IV cт. до н.е. стояли укріплені поселення скіфів, нині знаходиться центр українського гончарства. Як казав мені Василь Бондарчук, старший викладач Львівської академії мистецтв, заслужений художник України, художник-керівник Інтерсимпозіуму «2010: 10х10», Опішне стверджує своє звання столиці гончарного краю. «Раніше то ми сприймали з гумором, думали: що може бути в якомусь невеликому селищі? Але виявилося так, що саме тут мається найбільше керамістів на один квадратний метр та ще й з якими іменами! Будь-який музей міг би позаздрити таким іменам! Якось так сталося, що організатор вміє запросити, організувати і провести таке масштабне дійство. Я дуже радий, що такі події відбуваються».
Організаторів дійства мається велике число: тут і державні інституції, і громадські організації, і творчі спілки. Проте головний натхненник – це, безумовно, Олесь Пошивайло, директор Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук.
Загалом в Опішному, окрім вже згаданого Інституту, діють Національний музей-заповідник гончарства, Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко, Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів, Музей Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному». Є тут і Науково-дослідний центр українського гончарства, Українське керамічне товариство.
На вулицях Опішного ви запросто можете зустріти класика сучасного українського мистецтва, оглянути унікальне музейне зібрання, але розвинутого народного промислу, який би мав державну підтримку, тут, на жаль, вже немає.
Колись в Опішному діяло два керамічних заводи. Зараз — жодного. Місцеві жителі, послуговуючись залишками глини, що знаходять на руїнах одного з них, виготовляють керамічні вироби по дворіх, кустарним способом, — це мені розповідає місцева майстриня. Її глиняні пищики коштують недорого – 2-3 грн. за штуку. Майстри ж, що знають собі ціну, правлять за традиційного опішнянського баранця, виробленого у міні-форматі, 100-150 грн.
Глиняне намисто з музейного кіоску вам обійдеться якнайменше 100 грн., а таріль у 500 грн. «Вона що, з золота?» — публічно демонструє своє здивування одна з відвідувачок. Так, розбестила нас китайська штамповка. Дехто вже й не розуміє, що штучний товар не може бути дешевим… Але це проза життя нашого, а приїхала я до Опішного на свято — на церемонію відкриття другої Національної виставки-конкурсу художньої кераміки «КерамікПІК у Опішному», 2 липня.
На святково вбраному подвір’ї місцевого Центру розвитку духовної культури Олесь ПОШИВАЙЛО:
— У рамках другого тижня Національного гончарного здвиження в Опішному «Здвиг-2010» відбувається виставка, для участі в якій подали свої роботи 86 художників-керамістів, тут представлена практично вся Україна: Вінниччина, Волинь, Донеччина, Закарпаття, Запоріжжя, Івано-Франківщина, Київщина, Львівщина, Одещина, Полтавщина, Харківщина, Черкащина, АР Крим, є художники з Литви, Республіки Білорусь, Російської Федерації. Географія учасників надзвичайно широка, відповідно широкою є палітра художніх творів. Це першокласні твори, які репрезентують сучасне народне гончарство і творчість професійних художників.
Слово надається одному з переможців минулорічного конкурсу, відомому українському художнику-керамісту Ігорю БЕРЕЗІ, зі Львова:
— З великим нетерпінням ми чекаємо на цю виставку. Бо дуже хочеться побачити, що ж зробили за 2010 рік українські керамісти. Маленьке Опішне, як атлант, тримає на собі все небо української кераміки. Це єдиний в Україні конкурс професійної кераміки. Опішне взяло на себе завдання вести далі у майбутнє українських керамістів, і створити умови, щоб цей вид мистецтва, який перебуває зараз у дуже складних умовах, не загинув і цей пласт культури не пропав на марно.
Старший викладач Львівської академії мистецтв, заслужений художник України, художник-керівник інтерсимпозіуму в Опішному Василь БОНДАРЧУК:
— Вчора, 1 липня, закінчився десятиденний марафон — «2010: 10х10»: І Інтерсимпозіум кераміки. Все пройшло на високому рівні: як в організаційному, так і в творчому плані. Хто переміг, ви вже знаєте (Гран-прі – Володимир Хижинський (Волинь), перша премія – Сергій Радько (Черкащина), друга премія – Надія Мініахметова (Санкт-Петербург), третя премія – Галенко Марко (Київ). Премія за декоративність – Юргіта Янінскайте, за вишуканість, оригінальність — Липа Ганна-Оксана (Львівщина).
Лауреат премії Т.Г.Шевченка Ярослав МОТИКА, Львів:
— Приємно, що мене покликали і навіть дали можливість бути членом журі. Роботи — високого рівня, і навіть було важко визначити, хто кращий. Є талановиті керамісти, які можуть здивувати. І такі виставки потрібні, щоб нам духовно зростати.
Брали слово й інші шановні гості, найбарвистіша керамістка України Нелі ІСУПОВА, вона ж — член журі «КерамПІК у Опішному», Олег ТАТАРИНЦЕВ — доцент кафедри кераміки Московської державної художньої академії ім. Строганова, який зауважує: «За последние 15 лет в России не было ни одной выставки художественной керамики. Были выставки декоративно-прикладного искусства, но не керамики».
Коли промови закінчилися, і спраглі естетичних видовищ гості, заполонили мистецьку галерею, слова втратили актуальність: експозиція виставки – вражаюча. Побачене, дійсно, заслуговує на увагу і на повагу.
Тут експонуються твори, виготовлені художниками винятково з глини (глиняної, шамотної, фаянсової, порцелянової, кам’янкової формувальних мас). Техніки художніх виробів: гончарний круг, гіпсова форма, ручне ліплення, димлення тощо. Загалом, це 320 мистецьких творів художників, переможців численних національних, міжнародних конкурсів кераміки, чиї твори є гордістю багатьох музейних і галерейних колекцій. У виставці також беруть участь молоді митці, які заявили про себе як про талановитих художників-керамістів, гончарів.
Виставка в Опішні триватиме до 30 жовтня 2010 року. По тому вона буде представлена в Києві. За словами її куратора Олеся Пошивайла, остаточно ще не вирішено, де саме: або в Софіївському заповіднику, або в Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара».

( Читати далі )

3 мая – международный день свободы слова. Дата значимая, но в тесном ряду майских праздников малозаметная. Учреждена она была журналистами, ими же, в основном, и почитается. Кому как не журналистам знать истинную цену слова, тем более свободного слова. И здесь не суть важно работаешь ли ты в центральном издании и слывешь в народе чуть ли не оракулом, или же скромно заполняешь полосы местных газет. Слово, как известно, не воробей. Где бы ни летало, а присесть на веточку (быть прочитанным, узнанным, одобренным или же опровергнутым) обречено.

( Читати далі )

«Друга світова війна залишила слід у кожній українській родині — і як правило, розповіді людей, котрі пережили цю війну, разюче відрізняються від офіційної версії, яку нам спускають „згори“.
Уже зараз зрозуміло, що 65-ту річницю війни наша країна відзначатиме так само, як і за радянських часів: пишними парадами та іншим офіціозом.
Пафос і показуха віддають більше шани радянській владі, а не людям. У цій версії є фактичне возвеличення тогочасних тоталітарних вождів». Це витяг з одного із блогів під заголовком Звернення до журналістів. Розкажіть, як ваша родина пережила другу світову війну«. Прочитала його буквально відразу після розмови з колегами. А говорили ми про те ж саме: думки і слова – немов наші.
…У телевізорі і в державних інституціях щодо війни нині – риторика і пафос радянських часів. Чи можна ними послуговуватися зараз? Коли вже багато чого відомо з історії справжньої, а не ідеологізованої? Хіба варто й досі так завзято хизуватися перемогою, досягнутою ціною неймовірних жертв? Можливо вже настав час просто схилити голову у щирій скорботі і віддати шану всім: хто загинув за різних обставин, і хто зумів вижити… заперечуючи проти війни як такої.
Німеччина, яку засудили як агресора, визнала свої гріхи і спокутує їх перед світовою громадськістю і громадянами інших країн, у тому числі й України. А хто-небудь чув, щоб СРСР, чи його правонаступник Росія вибачалися за гріхи вольні і не вольні, за знущання, заподіяні своїм (не чужим) громадянам? Чи не тому Росія зацікавлена саме у такому помпезному відзначенні Перемоги? І Україна нині наслідує ту ж саму модель, бо більше владі пишатися немає чим.
Економіка в загоні, пенсії і заробітні плати – жалюгідні, молодь неприкаяна, верхівка жирує… І на цьому тлі ми продовжуємо у фанфари дути?!!! Гасла і пафос можна пробачити керівникам, що правили за радянських часів, бо тоді на кожній прохідній висіло: „Требуется!“, а нині держава фактично усунулася від вирішення життєвих людських проблем, запропонувавши натомість формальне піклування. То чи ж варто на цьому тлі співати старої бравурної пісні?
»Слава ветеранам!« — цю мантру ми, народжені в СРСР, знаємо з дитинства. Вивчають її і діти незалежної України. А прадід моїх дітей не став ветераном.
Тоді ще не дід, а батько чотирьох дітей, селянин Клим, був поспіхом відправлений разом з іншими такими ж, від плуга і землі хліборобами, під Харків. Там німці наступали.
Колгоспників привалило в одній з будівель, що правила за збірний пункт. Німецькі частини увійшли в місто раніше, ніж чоловіки, ті хто не загинув під завалами, встигли відкопатися голими руками. Коли травмовані, з ротами, забитими цегляною пилюкою, сліпі і знесилені вони, як кроти вилазили на світ Божий, їх чекало: Hende Hoh!
Далі – полон… Йому випало працювати у німецькій родині, де він і без того майстер на всі руки, удосконалив свій хист до столярства… З війни дід повернувся не скоро, десь у 50-ті роки, бо визволителі, запакувавши щасливих у вагони, відправили їх у далеку дорогу – у табори.
Чим завинила ця людина і її сім’я перед країною, за що вони отримали знущання від своїх? Скільки таких понівечених доль, ніким не порахованих для статистики про жахіття війни?! А спробуйте, уявіть стан душі безвинно ув’язненого батька чи матері, позбавлених можливості бодай хоч щось дізнатися про долю своїх дітей чи дати звісточку родині. А їм же казали: „Не їдьте — там тюрма на вас чекає“. Не слухали, їхали, бо додому кликала рідна кров.
А сусідська бабця Сарахвина, чоловіка якої поставили на лінію фронту кілометрів за 50 від села (не знаю вже, чи встигли його перевдягнути й дати гвинтівку), ходила на поле бою з санчатами, щоб зібрати по шматочках усе, що залишилося від батька її дітей та й привезти до хати на поховання. Скільки ж їй було тоді років? Не більше двадцяти п’яти, напевно?
Ці люди, зазнавши великого горя, достойно прожили життя у трудах, не ставши ветеранами. Їх жодного разу не запрошували на святкування Перемоги. Чи не тому, що їхні імовірні розповіді про війну не вкладалися у відомі кліше про масовий героїзм.
Хто дбав про них? Чи була їм рідна держава матір’ю? Скоріше мачухою, з черствим до людського горя серцем.

Старшокласники п’яти шкіл Охтирського району, небайдужі до інформаційного простору, виявили бажання працювати у проекті «Районна дитячо-молодіжна газета», запропонованому місцевим відділом у справах молоді та спорту спільно з громадськими молодіжними рухами.
Вже відбулося перше семінарське заняття для школярів, що цікавляться журналістською професією та вважають, що газета – річ необхідна у молодіжному середовищі.
Як виявилося, деякі з учасників проекту вже мають певний досвід газетярської роботи, зокрема у школі села Рибальське існує власне видання – інформаційно-розважальна газета «Тік-Так». У решті шкіл переважно послуговуються інформаційними куточками та стіннівками.
Сподіваюся, учасникам проекту знадобляться практичні рекомендації журналістів щодо основ газетярської роботи, які прозвучали в ході зустрічі. Бо розповідали про правила оформлення видання та інтерв’ю, як одну з технік збору інформації, саме представники місцевого осередку НСЖУ.

В последнее время к нам в редакцию все чаще и чаще звонят подписчики и спрашивают: где газета? на почте говорят «не вышла».
Раньше почтовая сортировка находилась в нашем городе (обласного подчинения) Ахтырке. Затем ее перевели в другой город – соседний Тростянец, объяснив этот шаг оптимизацией производства. В результате этой оптимизации наши почтовые послания доставлялись адресату через полтора-два месяца, а то и просто терялись.
С течением времени в Тростянце почтовики таки отладили процесс, и жизнь потекла своим чередом. Недавно узнаем, что сортировки в Тростянце больше не будет, ее перенесут в областной центр — Сумы. Сразу возникло беспокойство, а как же доставка газеты? Теперь номер придет к подписчику хорошо бы через неделю. Передали свое беспокойство почтовикам, но нас заверили, что волноваться не стоит. Но, на деле вышло совсем по-другому. Пока газету катают туда-сюда, она успевает состариться.
Остается надеяться, что, сортировку местных газет в Киев переносить не станут (в целях оптимизации), но что таким образом подписку местных газет зарезали — это факт.

На своїх загальних зборах Охтирська міська журналістська організація ухвалила започаткувати конкурс серед молоді у жанрі журналістики у пам’ять про майстра слова Миколу Мотренка «Ми всі — діти часу».
Конкурс проводиться в м. Охтирці вперше, триватиме з 1 лютого по 1 травня 2010 року. Підсумки конкурсу будуть оголошені до Дня журналістів, який святкується 6 червня.

З Новим роком, колеги!Вітаю всіх, причетних до роботи на журналістській ниві. І хоча мені особисто більш імпонує весняне новоріччя, із зими в зиму теж можна переступити з гарним настроем. Нехай легко пишеться у новому році, а написане — знаходить відгук і гідну оцінку серед читацького загалу, друзів і колег. Шануймося!
Ялинки справжні.

З 1992 року на Охтирщині проводяться «Вишневі усмішки» — фестиваль сатири і гумору, присвячений славетному землякові, одному з найвідоміших українців Остапу Вишні. З 2003 року фестиваль набув статусу обласного. Відтоді, аби взяти у ньому участь, до Охтирки приїздять професіонали і аматори гумору зі всієї області. Бува, що й зі столиці заїжджають.


( Читати далі )

Учора, 11 листопада, ми відзвітували про свою роботу за рік, що минає. Ми – це Охтирський осередок Сумської обласної організації НСЖУ, який створився рік тому, 22 серпня 2008 року.

Минув рік нашої діяльності, про що і говорили на зібранні. Натепер в організації обліковується 14 членів НСЖУ, представників різних друкованих та електронних ЗМІ Охтирки: газет «Ахтырка», «Город А», «Лідер», «Вишневий цвіт», ТРК «Пульсар».
Вважаю, що головним здобутком цього року є те, що ми більше не ховаємося по своїх одноосібних квартирах-редакціях. Так, на ринку – ми конкуренти, але у житті – представники одного цеху, журналісти і нас не так багато є, щоб ми могли нехтувати одне одним чи відмовляти одне одному у людському ставленні.
По за тим, була проведена і певна організаційна, популяризаційна і просвітницька робота.
По-перше, протягом року ми вже вдруге збираємося на загальні збори, приймаємо в організацію нових членів.
23 квітня представник нашої організації взяв участь у ювілейній конференції НСЖУ у Києві. 1 червня з нагоди дня журналіста у місцевому краєзнавчому музеї було розгорнуто виставку фоторобіт журналістів Охтирки, яка з успіхом працювала протягом місяця і мала відчутний резонанс. 6 червня журналісти охтирських медіа відзначили своє професійне свято поїздкою до історичних місць – Більського городища.
Слід сказати, що перелічені події і акції відбувалися в Охтирці вперше.


( Читати далі )

Тяжело жить в кризис, а с кризисом веры – еще тяжелее. Чтобы выкристаллизовать хоть малую частичку правды, нужно весь информационный поток делить на восемнадцать. Потому что выборы? или в нашей стране по-другому и быть не может?
Кто поднял информационную волну о гриппе? Очевидно тот, кто ее хорошо подготовил. Зачем это было сделано? С ответом на этот вопрос дела обстоят хуже. Ясно одно, мы живем не в том мире, где о реальной угрозе людей предупреждают заблаговременно, чтобы спасти или обезопасить. У нас на людях и их проблемах принято делать политику и деньги, что впрочем, одно и то же.

Кожна моя подорож до Криму залишає по собі двояке відчуття: з одного боку – захоплення величчю тамтешньої природи, а з іншого – гіркота від жахливого її стану та занедбаності на тлі неприхованого намагання розтягти те добро по шматках.


( Читати далі )

Відгукнувшись на заклик голови НСЖУ Ігора Лубченка про вшанування Дня пам’яті журналістів, загиблих в країні за Правду, члени Охтирського осередку Спілки провели низку тематичних зустрічей з молоддю міста. Одна з них відбулася в місцевій загальноосвітній школі № 5 за моєї участі. Я запропонувала дітям інтерактивну форму спілкування. Охочі змогли спробувати себе в ролі кореспондентів. І ось що з цього вийшло.



Текст Дианы ФИЛАТОВОЙ, фото Владислава ПАРХОМЕНКО

«…Девятиклассники познакомились с азами профессии: что нужно знать, каким нужно быть. Оказалось, что труд журналиста сродни писательскому, только журналистам некогда ждать вдохновения, они работают с оперативной информацией. Эта профессия требует открытости, коммуникабельности, а также владения художественным словом и лаконичностью… Журналист – это не работа с 8.00 до 17.00. Человек этой профессии не расстается с творческой мыслью никогда. Он встречается со многими людьми, бывает во многих местах.
Журналистом быть трудно, несмотря на все плюсы этой профессии. Мы узнали о том, что по данным международных организаций Украина находится на 117 месте рейтинга свободы СМИ в мире (а это рядом с Нигерией и Ливаном), и что по подсчетам самих журналистов за годы независимости Украины в стране погибло 39 представителей этой профессии. И что 18 сентября в Украине отмечается День памяти журналистов погибших за Правду.
Считаю, что для девятиклассников эта лекция была полезна. Они должны понимать, что журналистика – это профессия не из легких. Человек должен немало трудиться, чтобы стать профессиональным журналистом. Но главное – желание».