( Читати далі )

Розкішний Новий рік у нас виходить. Ялинку нарядили, діток привітали, і про батьків їхніх не забули. Щоб так багато «добрих» новин під новорічні свята було, за 20 останніх років не пригадую. В основному ті новини з Києва до нас, на переферію, йдуть. Але є й такі, що вимагають місцевого затвердження. Як от підняття тарифів на опалення та підігрів води. Саме для цього збереться виконком Охтирської міської ради 31 грудня о 10-й годині. Спішать останнього цвяшка забити, щоб краще людям святкувалося.

10-12 листопада у Симферополі відбувся тренінг для регіональних журналістів «Крим економічний». Було цікаво і повчально.

Кажуть, людині, для того щоб почуватися щасливою, треба принаймні один раз на рік подорожувати, аби побачити щось нове. Більшість із нас так і чинить. Не сумніваюся, що й цього літа багато хто, попрямувавши у напрямку морів, із задоволенням споглядав тамтешні краєвиди.
За позитивом рушила і я…

( Читати далі )

Когда коллега положила мне на стол стопку агитационного материала — листовки газетного формата и бюллетень для голосования — сначала, по занятости, не обратила на все это особого внимания. Но, побывав на днях в Сумах, на одной из центральных улиц областного центра увидела то, о чем мне рассказывали применительно к Ахтырке – опрятного вида, подтянутый молодой человек, снабженный полиграфической продукцией и наглядной агитацией, проводил среди прохожих «избирательную кампанию». И называлось все это «народный праймериз».
What is «праймериз»?

( Читати далі )

Всякому городу нрав и права; всяка имеет свой ум голова«, — написав Григорій Савич Сковорода 250 років тому і мав рацію. Вочевидь мандрівному філософу, що походив немало шляхами Слобожанщини, було з чим порівняти. Так воно й зараз. Ось заїхав від Охтирки, здається зовсім небагато, у сусідню Харківську область, а вже бачиш низку характерних відмінностей. Це я про Чугуїв.



( Читати далі )

На Полтавщині днями тривало національне гончарне здвиження – «Здвиг-2010». У селі Опішному Зіньківського району пройшли мистецькій акції національного масштабу, спрямовані на пізнання традицій і досягнень гончарної культури, розвиток сучасного гончарства, популяризацію мистецтва кераміки. Серед основних заходів «ЗДВИГу-2010» були: IV міжнародний молодіжний гончарський фестиваль; «2010: 10х10»: І Інтерсимпозіум кераміки; ІІ Національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному»; Національний день гончаря.


( Читати далі )

( Читати далі )

3 мая – международный день свободы слова. Дата значимая, но в тесном ряду майских праздников малозаметная. Учреждена она была журналистами, ими же, в основном, и почитается. Кому как не журналистам знать истинную цену слова, тем более свободного слова. И здесь не суть важно работаешь ли ты в центральном издании и слывешь в народе чуть ли не оракулом, или же скромно заполняешь полосы местных газет. Слово, как известно, не воробей. Где бы ни летало, а присесть на веточку (быть прочитанным, узнанным, одобренным или же опровергнутым) обречено.

( Читати далі )

«Друга світова війна залишила слід у кожній українській родині — і як правило, розповіді людей, котрі пережили цю війну, разюче відрізняються від офіційної версії, яку нам спускають „згори“.
Уже зараз зрозуміло, що 65-ту річницю війни наша країна відзначатиме так само, як і за радянських часів: пишними парадами та іншим офіціозом.
Пафос і показуха віддають більше шани радянській владі, а не людям. У цій версії є фактичне возвеличення тогочасних тоталітарних вождів». Це витяг з одного із блогів під заголовком Звернення до журналістів. Розкажіть, як ваша родина пережила другу світову війну«. Прочитала його буквально відразу після розмови з колегами. А говорили ми про те ж саме: думки і слова – немов наші.
…У телевізорі і в державних інституціях щодо війни нині – риторика і пафос радянських часів. Чи можна ними послуговуватися зараз? Коли вже багато чого відомо з історії справжньої, а не ідеологізованої? Хіба варто й досі так завзято хизуватися перемогою, досягнутою ціною неймовірних жертв? Можливо вже настав час просто схилити голову у щирій скорботі і віддати шану всім: хто загинув за різних обставин, і хто зумів вижити… заперечуючи проти війни як такої.
Німеччина, яку засудили як агресора, визнала свої гріхи і спокутує їх перед світовою громадськістю і громадянами інших країн, у тому числі й України. А хто-небудь чув, щоб СРСР, чи його правонаступник Росія вибачалися за гріхи вольні і не вольні, за знущання, заподіяні своїм (не чужим) громадянам? Чи не тому Росія зацікавлена саме у такому помпезному відзначенні Перемоги? І Україна нині наслідує ту ж саму модель, бо більше владі пишатися немає чим.
Економіка в загоні, пенсії і заробітні плати – жалюгідні, молодь неприкаяна, верхівка жирує… І на цьому тлі ми продовжуємо у фанфари дути?!!! Гасла і пафос можна пробачити керівникам, що правили за радянських часів, бо тоді на кожній прохідній висіло: „Требуется!“, а нині держава фактично усунулася від вирішення життєвих людських проблем, запропонувавши натомість формальне піклування. То чи ж варто на цьому тлі співати старої бравурної пісні?
»Слава ветеранам!« — цю мантру ми, народжені в СРСР, знаємо з дитинства. Вивчають її і діти незалежної України. А прадід моїх дітей не став ветераном.
Тоді ще не дід, а батько чотирьох дітей, селянин Клим, був поспіхом відправлений разом з іншими такими ж, від плуга і землі хліборобами, під Харків. Там німці наступали.
Колгоспників привалило в одній з будівель, що правила за збірний пункт. Німецькі частини увійшли в місто раніше, ніж чоловіки, ті хто не загинув під завалами, встигли відкопатися голими руками. Коли травмовані, з ротами, забитими цегляною пилюкою, сліпі і знесилені вони, як кроти вилазили на світ Божий, їх чекало: Hende Hoh!
Далі – полон… Йому випало працювати у німецькій родині, де він і без того майстер на всі руки, удосконалив свій хист до столярства… З війни дід повернувся не скоро, десь у 50-ті роки, бо визволителі, запакувавши щасливих у вагони, відправили їх у далеку дорогу – у табори.
Чим завинила ця людина і її сім’я перед країною, за що вони отримали знущання від своїх? Скільки таких понівечених доль, ніким не порахованих для статистики про жахіття війни?! А спробуйте, уявіть стан душі безвинно ув’язненого батька чи матері, позбавлених можливості бодай хоч щось дізнатися про долю своїх дітей чи дати звісточку родині. А їм же казали: „Не їдьте — там тюрма на вас чекає“. Не слухали, їхали, бо додому кликала рідна кров.
А сусідська бабця Сарахвина, чоловіка якої поставили на лінію фронту кілометрів за 50 від села (не знаю вже, чи встигли його перевдягнути й дати гвинтівку), ходила на поле бою з санчатами, щоб зібрати по шматочках усе, що залишилося від батька її дітей та й привезти до хати на поховання. Скільки ж їй було тоді років? Не більше двадцяти п’яти, напевно?
Ці люди, зазнавши великого горя, достойно прожили життя у трудах, не ставши ветеранами. Їх жодного разу не запрошували на святкування Перемоги. Чи не тому, що їхні імовірні розповіді про війну не вкладалися у відомі кліше про масовий героїзм.
Хто дбав про них? Чи була їм рідна держава матір’ю? Скоріше мачухою, з черствим до людського горя серцем.

Старшокласники п’яти шкіл Охтирського району, небайдужі до інформаційного простору, виявили бажання працювати у проекті «Районна дитячо-молодіжна газета», запропонованому місцевим відділом у справах молоді та спорту спільно з громадськими молодіжними рухами.
Вже відбулося перше семінарське заняття для школярів, що цікавляться журналістською професією та вважають, що газета – річ необхідна у молодіжному середовищі.
Як виявилося, деякі з учасників проекту вже мають певний досвід газетярської роботи, зокрема у школі села Рибальське існує власне видання – інформаційно-розважальна газета «Тік-Так». У решті шкіл переважно послуговуються інформаційними куточками та стіннівками.
Сподіваюся, учасникам проекту знадобляться практичні рекомендації журналістів щодо основ газетярської роботи, які прозвучали в ході зустрічі. Бо розповідали про правила оформлення видання та інтерв’ю, як одну з технік збору інформації, саме представники місцевого осередку НСЖУ.

В последнее время к нам в редакцию все чаще и чаще звонят подписчики и спрашивают: где газета? на почте говорят «не вышла».
Раньше почтовая сортировка находилась в нашем городе (обласного подчинения) Ахтырке. Затем ее перевели в другой город – соседний Тростянец, объяснив этот шаг оптимизацией производства. В результате этой оптимизации наши почтовые послания доставлялись адресату через полтора-два месяца, а то и просто терялись.
С течением времени в Тростянце почтовики таки отладили процесс, и жизнь потекла своим чередом. Недавно узнаем, что сортировки в Тростянце больше не будет, ее перенесут в областной центр — Сумы. Сразу возникло беспокойство, а как же доставка газеты? Теперь номер придет к подписчику хорошо бы через неделю. Передали свое беспокойство почтовикам, но нас заверили, что волноваться не стоит. Но, на деле вышло совсем по-другому. Пока газету катают туда-сюда, она успевает состариться.
Остается надеяться, что, сортировку местных газет в Киев переносить не станут (в целях оптимизации), но что таким образом подписку местных газет зарезали — это факт.

На своїх загальних зборах Охтирська міська журналістська організація ухвалила започаткувати конкурс серед молоді у жанрі журналістики у пам’ять про майстра слова Миколу Мотренка «Ми всі — діти часу».
Конкурс проводиться в м. Охтирці вперше, триватиме з 1 лютого по 1 травня 2010 року. Підсумки конкурсу будуть оголошені до Дня журналістів, який святкується 6 червня.

З Новим роком, колеги!Вітаю всіх, причетних до роботи на журналістській ниві. І хоча мені особисто більш імпонує весняне новоріччя, із зими в зиму теж можна переступити з гарним настроем. Нехай легко пишеться у новому році, а написане — знаходить відгук і гідну оцінку серед читацького загалу, друзів і колег. Шануймося!
Ялинки справжні.

З 1992 року на Охтирщині проводяться «Вишневі усмішки» — фестиваль сатири і гумору, присвячений славетному землякові, одному з найвідоміших українців Остапу Вишні. З 2003 року фестиваль набув статусу обласного. Відтоді, аби взяти у ньому участь, до Охтирки приїздять професіонали і аматори гумору зі всієї області. Бува, що й зі столиці заїжджають.


( Читати далі )