На своїх загальних зборах Охтирська міська журналістська організація ухвалила започаткувати конкурс серед молоді у жанрі журналістики у пам’ять про майстра слова Миколу Мотренка «Ми всі — діти часу».
Конкурс проводиться в м. Охтирці вперше, триватиме з 1 лютого по 1 травня 2010 року. Підсумки конкурсу будуть оголошені до Дня журналістів, який святкується 6 червня.

З Новим роком, колеги!Вітаю всіх, причетних до роботи на журналістській ниві. І хоча мені особисто більш імпонує весняне новоріччя, із зими в зиму теж можна переступити з гарним настроем. Нехай легко пишеться у новому році, а написане — знаходить відгук і гідну оцінку серед читацького загалу, друзів і колег. Шануймося!
Ялинки справжні.

З 1992 року на Охтирщині проводяться «Вишневі усмішки» — фестиваль сатири і гумору, присвячений славетному землякові, одному з найвідоміших українців Остапу Вишні. З 2003 року фестиваль набув статусу обласного. Відтоді, аби взяти у ньому участь, до Охтирки приїздять професіонали і аматори гумору зі всієї області. Бува, що й зі столиці заїжджають.


( Читати далі )

Учора, 11 листопада, ми відзвітували про свою роботу за рік, що минає. Ми – це Охтирський осередок Сумської обласної організації НСЖУ, який створився рік тому, 22 серпня 2008 року.

Минув рік нашої діяльності, про що і говорили на зібранні. Натепер в організації обліковується 14 членів НСЖУ, представників різних друкованих та електронних ЗМІ Охтирки: газет «Ахтырка», «Город А», «Лідер», «Вишневий цвіт», ТРК «Пульсар».
Вважаю, що головним здобутком цього року є те, що ми більше не ховаємося по своїх одноосібних квартирах-редакціях. Так, на ринку – ми конкуренти, але у житті – представники одного цеху, журналісти і нас не так багато є, щоб ми могли нехтувати одне одним чи відмовляти одне одному у людському ставленні.
По за тим, була проведена і певна організаційна, популяризаційна і просвітницька робота.
По-перше, протягом року ми вже вдруге збираємося на загальні збори, приймаємо в організацію нових членів.
23 квітня представник нашої організації взяв участь у ювілейній конференції НСЖУ у Києві. 1 червня з нагоди дня журналіста у місцевому краєзнавчому музеї було розгорнуто виставку фоторобіт журналістів Охтирки, яка з успіхом працювала протягом місяця і мала відчутний резонанс. 6 червня журналісти охтирських медіа відзначили своє професійне свято поїздкою до історичних місць – Більського городища.
Слід сказати, що перелічені події і акції відбувалися в Охтирці вперше.


( Читати далі )

Тяжело жить в кризис, а с кризисом веры – еще тяжелее. Чтобы выкристаллизовать хоть малую частичку правды, нужно весь информационный поток делить на восемнадцать. Потому что выборы? или в нашей стране по-другому и быть не может?
Кто поднял информационную волну о гриппе? Очевидно тот, кто ее хорошо подготовил. Зачем это было сделано? С ответом на этот вопрос дела обстоят хуже. Ясно одно, мы живем не в том мире, где о реальной угрозе людей предупреждают заблаговременно, чтобы спасти или обезопасить. У нас на людях и их проблемах принято делать политику и деньги, что впрочем, одно и то же.

Кожна моя подорож до Криму залишає по собі двояке відчуття: з одного боку – захоплення величчю тамтешньої природи, а з іншого – гіркота від жахливого її стану та занедбаності на тлі неприхованого намагання розтягти те добро по шматках.


( Читати далі )

Відгукнувшись на заклик голови НСЖУ Ігора Лубченка про вшанування Дня пам’яті журналістів, загиблих в країні за Правду, члени Охтирського осередку Спілки провели низку тематичних зустрічей з молоддю міста. Одна з них відбулася в місцевій загальноосвітній школі № 5 за моєї участі. Я запропонувала дітям інтерактивну форму спілкування. Охочі змогли спробувати себе в ролі кореспондентів. І ось що з цього вийшло.



Текст Дианы ФИЛАТОВОЙ, фото Владислава ПАРХОМЕНКО

«…Девятиклассники познакомились с азами профессии: что нужно знать, каким нужно быть. Оказалось, что труд журналиста сродни писательскому, только журналистам некогда ждать вдохновения, они работают с оперативной информацией. Эта профессия требует открытости, коммуникабельности, а также владения художественным словом и лаконичностью… Журналист – это не работа с 8.00 до 17.00. Человек этой профессии не расстается с творческой мыслью никогда. Он встречается со многими людьми, бывает во многих местах.
Журналистом быть трудно, несмотря на все плюсы этой профессии. Мы узнали о том, что по данным международных организаций Украина находится на 117 месте рейтинга свободы СМИ в мире (а это рядом с Нигерией и Ливаном), и что по подсчетам самих журналистов за годы независимости Украины в стране погибло 39 представителей этой профессии. И что 18 сентября в Украине отмечается День памяти журналистов погибших за Правду.
Считаю, что для девятиклассников эта лекция была полезна. Они должны понимать, что журналистика – это профессия не из легких. Человек должен немало трудиться, чтобы стать профессиональным журналистом. Но главное – желание».

Наша газета розміщує багато авторських матеріалів. Захотілося подати уривочок з туристичних замальовок Віталія Троня.



І ось вона! Вершина, на яку я стільки років мріяв піднятися! Вершина, з якої відкриваються чудові краєвиди. Але вразила вона мене не цим… Вразило те, що майданчик на вершині витоптаний повністю. Немає ніде ні травинки. Здалося, ніби щодня тут галопом пробігає стадо слонів. Лише гола земля і каміння. І всюди – скло від розбитих пляшок з-під горілки. Ну як часто буває – одні ідіоти залишають пляшки, інші ідіоти їх б’ють, а ще інші потім ріжуть ноги, ступаючи навмання. На тому майданчику є скульптура – тризуб, гранітна тумба із капсулами землі з усіх областей України і флагшток з прапором України. Підйомний механізм зламаний, прапор спущений і обмальований якимись невідомими туристами. Після горілки, мабуть, з’являється непереборне бажання залишити щось на згадку про себе. А тоді пройшло ж лише десять днів, як на Говерлу піднімався Президент України, до цієї події все і готувалося. Не знаю, як ті туристи хоч капсули не повиймали і флагшток не спиляли. А може, вже і повиймали, і спиляли.

Оперативника засудили до семи років, а він каще, що не винуватий

…Липень 2007-го. Охтиркою ширяться чутки, ніби у відділку чи-то застрелено чоловіка, чи-то бідолашний застрелився сам. До міліціянтів люди переважно ставляться упереджено, із засторогою. У засобах масової інформації періодично з’являються сюжети про міліцейський «бєспрєдєл». Тому не дивно, що й того разу охтирчани у себе на кухнях схилялися у бік версії про винність органів. Навіть деякі місцеві ЗМІ закидали безапеляційне звинувачення працівникові карного розшуку, в кабінеті якого і сталося смертельне вогнепальне поранення людини.


( Читати далі )

До поштової скриньки нашого видання надійшов лист, який здався дуже дивним, м'яко кажучи,притягнутим за вуха… Нас запрошували на прес-конференцію до Москви!

«Приглашаем на пресс-конференцию „Проблемы свободы слова в Украине Голодовка 18 журналистов Днепропетровской телерадиокомпании“


( Читати далі )

Коли читаю кримінальну хроніку чи матеріали, надані в газету прокуратурою задля висвітлення своєї діяльності, кожен раз натикаюся на думку: країна витрачає гроші не туди.
Бюджети усіх рівнів, якими би бідними вони не були, усе ж наповнюються і розподіляються за витратами, народ утримує цілі державні інституції, котрі мусять зловмисника викрити, спіймати, згодом вивчити його справу у суді, а потім – заправторити сіромаху до буцигарні (на менший, чи більший термін).
Хто здебільшого ці люди, котрі регулярно заповнюють загратовані державою приміщення? А це переважно ті, на кому свого часу держава зекономила.

( Читати далі )

В редакцию газеты «Лидер» позвонил читатель и попросил разъяснить, что такое «Гетманский парк», который якобы создается на территории Ахтырского района Сумской области. Людям известно, что набирают охранников, а куда и для чего – нет. Говорит, куда не обращались – информации ноль. Какова дальнейшая судьба людей, жителей того же с.Рыботень, чьим землям грозит отчуждение? Это что, еще одна Головановка? – спрашивал читатель.



( Читати далі )

Любов між владою і церквою спалахнула з новою силою. Бо вибори на носі. Влада хоче подобатися патріархам і вірянам, а для цього з’являється то там, то тут в їхній благочестивій компанії

Коли моя колега під Конотопом святкувала разом з охочими річницю козацької битви, я їхала до свого села, туди, де народилася і виросла. Під Конотопом, у Шаповалівці, на той час вже витратили купу грошей — налагодили дороги, змурували кілька пам’ятників, поназвозили купу гарно вбраних людей, бо приїде Президент. На мою батьківщину Президент не їде, йому там нічого робити. В нього робоча поїздка в іншому напрямку.
У прес-релізі, розданому журналістам на святкуванні, значиться: розпочнеться робоча поїздка Глави держави з освячення хрестів новозбудованої козацької церкви… Але ж, здається в Конституції написано дещо інше про обов’язки Президента. Стаття 106 містить 31 пункт, а про освячення хрестів – жодного. Взявши до уваги Основний Закон, за яким церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, чи доцільно влаштовувати відвертий промоушин одної з церков?
Голова уряду йде далі – вона на телекамери демонструє смиренне вислуховування проблем патріархів усіх традиційних релігійних спрямувань, зосереджено записує щось у нотатнику.
Що робить місцева влада? Голова облдержадміністрації на сайті держустанови закликає органи місцевого самоврядування та громадські організації скинутися на відбудову згорілої в Шостці церкви. В Охтирці беруть на озброєння відому чудотворну ікону — рішенням сесії оголошують вихідний день на її честь, з цієї ж нагоди закликають місцян взяти участь у низці заходів.
За щирої поваги до релігійних переконань людини, все це не викликало би спротиву, якби так гостро не контрастувало з реальністю. Хтось тут кривить душею, стверджуючи, що «церковних мух» ми тримаємо окремо від «державних котлет»…
А я тим часом, долаючи нездоланну перепону, якою є дорога до одного з сіл Великописарівського району, згадую канонічну книгу, трепетне ставлення до якої наввипередки демонструє влада, і Притчі Соломонови з неї: «Коли країна відступає від закону, тоді багато начальників; а при розумному мужі вона довговічна» (гл. 28).
Країна-таки відступила від закону. Бо вздовж дороги на моєму шляху – занепад. Кілометр за кілометром. З тих пір, коли я була дитиною, тут нічого не збудовано. Навпаки, поступово руйнується зведене колись. Зяють сліпими залишками вікон колишні клуби, школи, лікарні, поштові відділення, крамниці. Позаростали бур’янами колгоспні подвір’я, від ферм деінде не лишилося й фундаменту. Дорога хлюпає калюжами то зліва, то справа. І не знаєш, котра з тих калюж глибша. Узбіччям, спираючись на костур, помалу ступає згорблена бабця.
— Куди вам, бабусю? – питаємося старенької.
— Тудою, дітки… — киває.
Скорочуємо на кілька кілометрів важкий шлях літньої жінки, яку непомірна хліборобська праця за роки схилила аж до самісінької землі-годувальниці.
А вона вже не знає, бідолашна, як і дякувати. Її слова звернені до Бога. Вона просить у Нього для нас, грішних, всілякого добра. Попросила би краще автобуса, хоча б двічі на день, як було колись…

На практику до нашого видання прийшла студентка. Дуже мила дівчина Юля Рябухіна. Вона з головою поринула у роботу і між іншим написала ось що...

Коли лунав мій останній дзвоник, я не плакала. Загалом, якщо бути відвертою, я не відчувала ні страху, ні жалю за те, що моє шкільне життя закінчилося. Воно не промайнуло даремно — я всіляко використовувала його дарунки. Мені подобалося моє життя у колі домашньої та шкільної родини. Але душа потребувала змін і я не шкодувала за тим, що завершувалося. Я була впевнена, що на мене чекає так ж легке і веселе існування, але без материнського піклування. І щаслива посмішка на моєму обличчі, коли я отримувала атестат, не була підробкою. Все було так, як я того бажала. Але із тим, як зник останній шкільний вечір, зникло й виплекане мною за всі 16 років життя почуття справедливості.
В університет я приїхала з синім дипломом, повним лише відмінних оцінок. Я все ще була впевнена, що так нав’язливо введене ЗНО дійсно заміняло вступні іспити. Відмінний атестат, відмінний сертифікат – звісно ж я не мала сумнівів, що отримаю бюджет. Перше розчарування – наявність вступного іспиту, такий собі творчий конкурс. Час на підготування – місяць. Друзі сміялися, бо готувалася я навіть на пляжі, вивчаючи всю теорію з журналістики, котру лише змогла знайти. Конкурс виявився для мене нищівним. Чи я його сама провалила, чи мені допомогли провалити.
Що тоді зі мною коїлося, краще нікому не знати. Для мене це був дуже важкий удар. Перший такий собі нокаут, від якого і досі оскома на серці і душі. Я не скиглю, але цей рік мене вибив з колії. Виявилося, що життя за стінами школи й батьківського дому не таке вже й солодке, переважно в темно-сірих тонах, брудне і занадто реалістичне як для 17-річної дівчинки. Зате я відкрила в собі нові ресурси, незнані до цього. За допомогою дуже буйних сусідок по гуртожитку я з’ясувала, що можу спати по дві години на добу впродовж цілих тижнів, а то й місяців! Мої погані стосунки з дівчатами з кімнати — певний стимул швидше закривати модулі й більше вже не з’являтися в тому клятому гуртожитку… Але ж я сама прагнула змін.
Багато чого змінилося. Тому змінилася і я. Вийшло так, що тепер сприймаю життя по-новому, наче іншими очима. Якщо раніше навіть у винятковій багнюці я намагалася побачити щось гарне, позитивне, то зараз тверезіше дивлюсь на оточення. Якщо багнюка, то її треба уникати, а не шукати привід назвати лікувальною грязюкою. Перелистуючи випускний альбом, чітко усвідомлюю, що за рік від нас, пухнастих і наївних, мало що залишилося. Досвід нашаровується, мов броня. Закриває доступ до серця й душі. Повільно, але вимикає почуття й змушує працювати мозок. Чому? Ми просто стаємо дорослішими.
Зараз у мене все добре. Я вже рік навчаюся в тому університеті, куди бажала вступити. Опановую улюблену професію. Намагаюся стати справжнім спеціалістом. Здобуваю свій перший досвід роботи в газеті «Лідер», навчаючись прямо на полі бою. Тільки ось знайомі відмічають, що очі в мене серйозніші й сприймаю я все не так, як раніше. «Змінилася», — чую. А я просто замінила призму світобачення. В оптиці під назвою «Життя» більше не лишилося для мене рожевих окулярів.

Краще пізно, аніж ніколи.

Як журналісти охтирських медіа відзначали своє професійне свято? Поїздкою до історичних місць – Більського городища.

6 червня творчі колективи місцевих видань – газет «Лідер», «Ахтырка», «Город А» — спрямували свої погляди у бік історичної минувшини. Газетярі вирішили відзначити своє професійне свято спогляданням валів древнього Більського городища. Унікальна історична пам’ятка VII – III століття до н.е., розташована на території Полтавської і Сумської областей приваблює багатьох подорожніх.Сюди їдуть звідусіль аби відчути подих тисячоліть. Коли перед очима постають вали, згадувані Геродотом, стає наочно зрозуміло – історія України розпочалася не з 1917 року як вчили за часів Союзу і не з хрещення Русі, як схильні наголошувати деякі політики зараз. Велетенській пласт історичної пам’яті (п’ять тисяч років) було відрізано зі зміною літочислення за царя Петра І. А разом з роками вкоротили і розум.
Те, що мусить наполегливо вивчатися науковцями і бережно охоронятися державою, останньою практично покинуто напризволяще – є лише пам’ятна дошка, як охоронна грамота та статус історико-культурного заповідника. Колись через вали тупо прорізали дорогу (при чому не в одному місці). Кругом діє сільськогосподарське виробництво… Можна запросто топтатися місцями, на які треба молитися. Між тим Земля сама намагється зберегти безцінне. Вали стоять.