ДОЛЯ, СТВОРЕНА ТАЛАНТОМ
Коли я побачив 16 серпня 1972 року прізвище Володимира Боденчука у списку прийнятих на перший курс факультету журналістики Львівського університету, то подумав: а чи це не той автор новели "Вир", яка була опублікована місяць тому в рівненській молодіжній газеті "Зміна". Хотілося, аби то був він, адже це означало б, що навчався б я разом із земляком у незнайомому Львові.
Щойно закінчилася перекличка на першому занятті (тоді це була фізкультура), і я побачив, хто відгукнувся на прізвище Боденчук. Підійшов до нього, познайомилися. Ми були в різних групах, і вирішено було влаштувати між групами турнір з футболу. Я помітив, що Володя добре володів м’ячем. Коли він відривався від захисників, ніхто не міг його наздогнати. Мав спринтерську швидкість і не диво: як потім з’ясувалося, він першорозрядник з бігу, виступав на районних і обласних змаганнях. Під час гри в нього склалося блискавичне взаєморозуміння з іще одним форвардом його команди – невисокого росту світловолосим хлопцем, який, наче вивірка, проходив поміж оборонцями й різко, справді-таки хвацько, бив по воротах. То був Василь Базів, наш однокурсник, одногрупник Володі.
Володя тоді не жив у гуртожитку, але йшли до наших студентських апартаментів ми утрьох – зав’язувалася розмова: обговорювали наш матч, спортивні події, в яких Володя орієнтується, адже, як виявилося, є читачем "Спортивної газети", "Советского спорта"; я довго вагався, чи сказати, що пишу вірші, і нарешті несміливо зізнався в цьому; Володя, ніби у відповідь, продовжив, що кілька гуморесок створив; запитували один в одного, хто звідки, згадували вступні іспити. Щодо останнього, то в нього особливих прикметних спогадів не було, адже він – золотий медаліст, і складав лише один іспит, а ми з Василем пройшли всі тривожні перипетії вступників. Я, наприклад, уже міг "завалитися" на творі... Через розгубленість написав іншим чорнилом чернетку. І коли здавав свою роботу, то було зазначено, що вона "розсекречена" і тому не приймається. Якби не зайшов до аудиторії декан Павло Йосипович Ящук, я б, очевидно, не став студентом і ніколи не познайомився б із Володимиром Боденчуком. Декан, запитавши моє прізвище, звернувся до екзаменатора з пропозицією, аби цей юнак (показав на мене), переписав чернетку так, як належить. Либонь, Павло Йосипович перед тим ознайомився з моєю особовою справою, складником якої були п’ятдесят три кореспонденції та зарисовки, опубліковані в районній газеті...
Земляцька приязнь, що зав’язалася поміж нами, поклала початок дружбі. Ми обоє та Василь Базів гуртом ходили в університетську бібліотеку, в академічну, в кіно, у театр імені Марії Заньковецької, грали у футбол. Володя ще любив настільний теніс – малою ракеткою володів бездоганно. Між нами було незриме суперництво: кожний прагнув не відставати один від одного в навчанні – цим вимірювалися наші само- і взаємоповага.
Наступного року вже всі разом проживали в одній кімнаті гуртожитку.
Якось познайомилися і з батьком Володі – Іваном Васильовичем, який недільного ранку приїхав провідати сина, навіз усілякої їжі і сказав: оце, хлопці, для вас усіх... Потім у житті в нас із Володею було багато чого навпіл – і хліб, і сіль...
Після другого курсу ми з ним поїхали на практику до кам’янкобузької районної газети. Я тоді намагався писати зарисовки, виповідаючи свою ліричну схильність, Володі вдавалися аналітичні кореспонденції.
Потім ми друкувались у факультетській газеті, і, очевидно, ці спроби зацікавили нашого найулюбленішого викладача, професора Володимира Йосиповича Здоровегу. Тому, коли зайшла мова про практику після третього курсу, він сказав мені й Володі: їдьте, хлопці, до Києва, в "Молодь України". Газета видає додаток "Студентський гарт", отам і випробуєте себе.
Трохи було лячно, але після розмови з головним редактором Ігорем Федоровичем Лубченком відлягло. Він допоміг нам улаштуватися в гуртожиток політехнічного інституту, познайомив з редактором "Студентського гарту" Борисом Олександровичем Чайкою.
Ми поринули у світ проблем студентських будівельних загонів, їздили у відрядження в області України, писали, намагаючись відповідати стандартам висококласної журналістики, аби не підвести професора Здоровегу. Це була перша наша найцінніша школа. Володя брався за критичні матеріали. Він поїхав на Рівненщину і після повернення написав фейлетон "Біг за "довгим" карбованцем" про зловживання керівників одного з будзагонів. Який галас зчинився тоді! З погляду жанру тут є елементи, як ми сьогодні би сказали, розслідувальної журналістики, є вбивча сатира і саркастичні нотки, є вміння "закільцювати" сюжет, створити публіцистичне обрамлення. Дивовижно, але питомі властивості якісного письма тут постали з усією очевидністю. І вже старші колеги з "Молоді України" почали поважно поглядати на Володимира Боденчука. Паралельно він почав писати і для "Спортивної газети". Матеріали Володі майже ніхто не правив – не було в тому потреби. Слід наголосити, що нашим проходженням практики регулярно цікавився Ігор Федорович Лубченко. А щодня з нами поруч був світлої пам’яті Борис Олександрович Чайка. Це вмілий наставник, людина з багатющим життєвим досвідом. Він, щоправда, мав імпульсивний характер, але ставився до нас по-дружньому, називав "соціал-демократами"...
У гуртожитку ми нерідко вечорами писали свої матеріали. Коли я дивився не раз на рукописи Володі, то помічав, що в них майже немає закреслень. Він умів формулювати думку точно і з першого разу.
Ми повезли в університет хороші характеристики. Публікацій мали більше, ніж потрібно було для захисту практики. Уже тоді Володимир Йосипович Здоровега нам сказав, що знову поїдете в Київ після четвертого курсу.
Нас двох та ще Василя Базіва він узяв до свого майстер-класу з літературно-художньої критики. Купував квитки й водив у кіно, а після перегляду давав завдання писати про побачене. А якось домовився з головним редактором журналу "Жовтень" (тепер "Дзвін") Романом Федорівим про опублікування наших рецензій на нові твори українських письменників. Володя тоді написав про роман Володимира Дрозда, а я про краєзнавчу книжку Григорія Дем’янчука. Радість була невимовна, коли поважний часопис надрукував наші перші літературознавчі спроби. Ми тоді гонорар одержали, що дорівнював половині місячної стипендії.
Наша друга поїздка до Києва принесла багато незабутніх вражень. Володя якось з першого разу вмів зав’язувати контакти. Бувало, що треба переверстати сторінку чи й текст перебрати по-новому, чи нагально виготовити кліше, то він не чекав, аби дозвіл на це брав у начальства Чайка, а сам підходив зі сміхом-жартом до дівчат-лінотипісток, чи до робітників у цинкографії, і все вирішувалося дуже просто.
Потім цілий рік ми працювали разом у "Студентському гарті" на штатній основі, проживали в гуртожитку на вулиці Сім’ї Хохлових...
На початку 1981 року Володя висловив думку: а чи не хотів би я бути власним кореспондентом "Молоді України" по Рівненській, Волинській та Тернопільській областях? Цю ідею благословив Ігор Федорович Лубченко.
Характер Володі потрібно було знати до глибини, щоб розуміти. Одних його сарказм відвертав від нього раз і назавжди, відштовхував. Другі ж, усвідомлюючи, що це не є справжньою ознакою Володимира Боденчука, намагалися стати над ущипливими зачіпками і старалися вколоти і його – він був відкритий для такого паритетного, а не меншовартісного спілкування, тому на його вбивчі характеристики чи іронізування потрібно було знаходити щось рівнозначне, а то й дошкульніше. Це лише зовні видавалося, що він до всього ставиться скептично, іноді черство. Я, можливо, як ніхто інший, добре знаю, що то не була справжня сутність Володимира Боденчука, а лише якийсь обмежувальний панцир, який не давав надто наближати до себе. Либонь, то була оболонка для взаємовідносин з жорстким світом, у якому прояви делікатності могли розцінюватися як слабкість. Проте під таким захисним шаром існувала інтелігентна, розумна і вразлива душа Володимира. Свідченням цього є його творчість, у якій сповна видно його талант оповідача, репортера, публіциста, обстоювача високих духовних справжностей. Почитаймо одне з його останніх у житті есе про батька... А ще згадаймо, наприклад, серію його інтерв’ю під рубрикою "Олімпійська вітальня" чи знамениті нариси, в яких він розкривав характери проникливо й уміло. І тут уже цілковито послуговувався широким інструментарієм журналістської та літературної творчості. Ми бачимо автора, який намагається проникнути в характер, і саме тут проявляється його естетика майстра слова, душевність, зацікавлення моральними глибинами героїв. Він умів створити публіцистичний образ засобами документалістики, зображав не прямими епітетними означеннями, а малюнком ситуацій, що настроює нас на розуміння чеснот людських і величі діянь видатних особистостей. Він любив уживати стилістичні фігури, що давали змогу йому через помічені тільки ним деталі повномірно показати нам чи то риси Олімпійського чемпіона (він висвітлював чотири Олімпіади!), чи космонавта, чи шахтаря. Це ж стосується й численних подорожніх нарисів про десятки країн світу, де побував.
Він завжди шукав цікаві приводи, щоб розповісти про явище. Пригадую поїздку до Туреччини, куди нас обох, а також генерального директора Укрінформу Віктора Чамару запросив Надзвичайний і повноважний посол України в Туреччині, мій однокласник Олександр Моцик (нині – Надзвичайний і повноважний посол України в Республіці Польща). Поки ми з господарем резиденції та керівником інформаційного агентства роздивлялися багатющу колекцію картин, Володя «розговорив» дружину посла Наталю. І коли ми повернулися до столу, він задоволено промовив: «Старики, є сто рядків про діяльність дружини Посла в Туреччині». І справді, на другий день після повернення додому в «Молоді України» вийшов його матеріал, що був високо оцінений, зокрема в дипломатичному середовищі.
Одним з епізодів, яким ми пишалися з ним, була підтримка лікаря з міста Дубно Рівненської області Володимира Козявкіна. Наприкінці вісімдесятих років він почав займатися мануальною терапією, допомагав діткам, ураженим церебральним паралічем. Влада піддавала Козявкіна анафемі, вважала його знахарем. Тоді я, будучи власкором ТАРС–РАТАУ, написав протестний матеріал «Руки, які бачать» і вирішив запропонувати його саме рідній «Молоді України». Попросив Володимира Боденчука опублікувати його. Без жодних розпитувань він зробив це негайно. Через три дні після публікації я поїхав у Дубно й біля будинку лікаря побачив десяток легковиків з найближчих областей – хворі про цілителя дізналися з «Молоді України». А за тиждень ще більше прибуло людей. Газета, отже, відкрила талановитого фахівця, повідала його плани про створення в Україні грандіозного медичного центру, захистила добре ім’я. Але не на Рівненщині реалізував свої задуми Володимир Козявкін. Хто він сьогодні? Герой України, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, генеральний директор Міжнародної клініки відновного лікування, Інституту проблем медичної реабілітації та Реабілітаційного центру "Еліта" у Трускавці.
У моїй родині завжди були раді приїзду Володі. Коли надходили Різдво, Великдень чи інші свята, ми знали, що одного разу пролунає дзвінок і Володя скаже: "Аллє! Вже проїхали Житомир", або "ми вже у Корці", або "Кампазітор, ми майже у Рівному, так заїжджаємо на корпункт чи ні?" Моя відповідь була на його манер: "Єс, оф кос!"
Він любив спілкуватися з моїми сином і донькою, дружиною, жартував, створював атмосферу урочистості. Це були яскраві епізоди-гостини, що завжди мали своєрідний ритуал зустрічей і проводжань мого друга.
І сам він знаний як хлібосольний чоловік. Бувало, вмовляє залишитися на день-другий у Києві й відвідати його домівку. Не завжди мені виходило, але коли потрапляв у його дім, то тут був оточений щирістю й увагою господаря та господині Тетяни.
Володя, спілкуючись зі мною, ніби ненароком не раз запитував, у чому треба допомогти, особливо дітям. І слід сказати, слова свого дотримував, наполегливо турбувався, багато посприяв у вирішальні моменти. Бути щедрим – то в нього генетичне батьківсько-материнське. Я часто відвідував його батька і маму Валентину Іванівну в селищі Клевань на Рівненщині, де Іван Васильович працював директором школи-інтернату, а мама викладала українську мову й літературу. Іван Васильович був хазяйновитим чоловіком, діловим, мав багато відзнак за працю, в тому числі й орден. Його любили учні і вчителі. Вимогливо і строго ставився до сина й доньки Галі. А які страви умів готувати! На жаль, рано помер – вийшов опівночі подивитися, чи все спокійно на інтернатівській території, присів під деревом і більше не встав...
Дивовижною була мама Володі Валентина Іванівна, царство їй небесне. Вона прожила більше за чоловіка на шістнадцять років, і впродовж цього часу ми часто спілкувалися телефоном, а коли з Києва – регулярно, не рідше як раз на місяць – приїздив Володя з Тетяною та синами, бував у її охайній хатині неподалік соснового й дубового гаїв.
...Дзвоню синам Володі Юрію, а потім Ярославу – своєму похреснику. Мова про роботу, про плани та життєві амбіції, про те, як почуваються в непростому світі, у втомленій нашій країні... Хлопці стали кожний на свою стежку. Непроста вона, їхня доля, починається, мабуть, важче ніж вона стартувала в їхнього батька. А втім, хіба вона буває легкою в кожного, хто ліпить її власними руками і своїм талантом? Нині в них з-поміж інших є і найголовніший заповітний імператив – берегти маму. Берегти так, аби в неї з очей ніколи не впала кривдна сльоза...

                                                                                                                                                                     Віктор Мазаний, письменник