Блог им. Eliseeva →
Оксана Мардус: Без віршів кожна мить мені болить...
Оксана Мардус:
«Без віршів кожна мить мені болить...»
Чи то волею якогось…марева, котре з Гончарного дзбану метаморфно перетікає…неабияким хистом до всесвітнього недосяжно-ефірного колообігу, чи могутністю інших обставин, але село Нова Водолага, багатюще на самобутні талановиті скарби, познайомило мене з молодою соковитою гілкою крислатого дерева сучасної поезії України, членом Національної спілки письменників Оксаною Мардус. Вважаючи за корисне і важливе поділитися з вами, шановний читачу, думками про її унікальний дар, буду спиратися на книжечку поезій «Біла осінь», що вийшла у видав ництві «Майдан» міста Харкова однією з серії книжок «Поезія Слобожанщини» у художньому оформленні В.А. Носаня під редакцією А. Стожука.
Відразу ж позначу: невід’ємною складовою надзвичайності цієї особистості є цнотливість у відтворенні історичних подій, помножена на притаманні саме Оксані Мардус художні спектри з усіма відомими поетичними тропами, на своєрідність жіночого життя у людському вирі.
Відчуйте й ви збуджену тонкими почуттями любові поетику творів О. Мардус, яка зображує навколишнє життя через, здавалося б, зовсім не поетичні побутові картини: он «у горні зріють глеки»
і «парує…гарячий дощ у дзбанку»; а придивіться до прадавньої праці баби Насті, що «місить пироги», та доторкніться бодай поглядом вогню, котрий «очищають глиняні боги»для…готуючого заміс глини діда
Василя… В який час усе це відбувається?
Можливо, у «шовковий». Але не виключено, що таке дійство поетка вгледіла саме зараз, у цю хвилину таємничої вічності. Читаймо її душевне запрошення до…дивовижної пані – історії невеличкого слобожанського села, до своїх творів:
А на Гончарні липня три вершка,
пралісу буйство, ставу верболіття…
Заходьте босими у глиняне століття,
нехай хода вам буде неважка.
Заходьте, тільки не захлинайтеся від захоплень, коли почуєте « у грі гончарного органа/ акорди, глиною пропахлі/. Прелюдії печальні дзбанку/ про козака і дівку-бранку/, тришиїх свічників токату/ про брата, що пішов на брата/, і фугу ніжного тареля/ про солод меду в жалі Леля/»!
Вдивлялася чи прислухалася пані Оксана у «сюїту,… вміло ліплену, туго сплетену»? Мені здається – малювала серцем! Малювала, як її вмілі предки, «диригенти гончарного кола» білохатої Водолаги… Запрошую вас, читачу, разом з поеткою Мардус у найвужчу вулицю селища Оксани, що іронічно звуть Широкою, туди, де поетеса бачила «блукання бузка»; «на Шпаківку, де не живуть шпаки», а зате в «ніч травневу прийде Гоголь писати, як над Водолагою будує Погребняк – безвусий майстер із оситнягу
зоряного ХРАМ». Там послухаєте і про Уляну Свинареву – дочку посполитого з села Н. Водолага, що була бранкою та втекла з татарського полону. А якщо наші мандри вам сподобаються – послухаємо і про «дуже зручну для виробництва шовку слободу», згадаймо давнину з вірша «Не козача кирея...», в якому
йдеться про події 1711 року, коли «мешканці Водолаги при навалі кримських татар, не маючи сил, одчинили хану ворота і винесли йому хліб-сіль. А після слідства у Полтаві кожного десятого з них карано на горло». Хотілося жити!
Над усе. А пані Оксані боляче за все на світі. Як і радісно за навіть невеличкі приємні сторони його життя.
Чому вона така? – А в неї ж ...«вміщається півсвіту, а ще півсвіту вміщують її»! Надаю вам змогу цієї хвилини прочитати і відзначити аллітеративно багате «Різдвяне вітання», стилізоване під фольклорне:
Білим по білому/ в сонці дозрілому/ — сяє зима.
Жито, щоб жити,/ у яблуці стиглому/ зерна трима.
Жданики ждані/ у святки різдвяні -/ дітки, агов!
Дрібушки ніжками/, гірку горішками -/ Світ, будь здоров!
Чи не здалося вам, що тільки-но, щойно ми з вами побували в якомусь таємничому заговорі на…щастя цілому світові?
«Іду в поезію, як на прощу/, помолюся кожному слову, поплачу/, і зрозумію: вона – найдорожче/, без чого віру у віру трачу», – Майстриня з довір’ям сповідується читачеві, завершуючи висновком:«Без віршів кожна мить мені болить». Для неї не писати вірші –«це як прожити без любові й снів».
Адже саме вони і є складовою ж и т т я…
У лісі стихлого дощу/, де краплі стиглі не від сонця,
нестримне серце відпущу/ – хай бігає в одній сорочці.
Воно збентеженим дитям /стриба, на себе сипле листя…
І я відчую, як життя/ не може/ встояти/ на місці.
Поетеса Оксана Мардус, перед усім, – зваблива красуня, їй потрібно, щоб навіть найвибагливіші мрії здійнювалися, наділяючи щастям і її опоетизовану жінку: («Я хочу пити небо з бездонного глека»). Мені здається недоречним чиєсь зауваження про використання займенника першого лиця: тут ідеться про загальний образ жінки. Але скільки світлої печалі відносно невловимості того ж таки ефемерного жіночого щастя раптом випромінює з вірша «А їй хотілося тепла», незважаючи на потужний дієслівний ряд кінця рядків, можливо, саме для підкреслення психологічності й використаний:
А їй хотілося тепла/, тій жінці, що тепла не мала.
В ній дика річка шумувала/, густа незайманість жила.
Між зваб черницею була/, з пустелі днів Його чекала
Їй так хотілося тепла/, тій жінці, що тепла не мала.
Джерельце билось в два крила/, печаль зимова розтавала,
весна дощами засівала/, а жінці вроду віддала.
А їй хотілося тепла…
Звичайно, кожний читач зробить відносно поезій Оксани Мардус свої відкриття.
Але жоден не залишиться байдужим до творчості її, до бажання передати
чудовою рідною мовою прекрасні миті поетичного натхнення! Отож і ми,
як і поетка, захоплені красою і любов’ю до самого життя, побажаємо їй
найщиріше любити і бути коханою, безмежного лету у поезії!
Людмила Линдюк (Єлісєєва), член НСЖУ.
«Без віршів кожна мить мені болить...»
Чи то волею якогось…марева, котре з Гончарного дзбану метаморфно перетікає…неабияким хистом до всесвітнього недосяжно-ефірного колообігу, чи могутністю інших обставин, але село Нова Водолага, багатюще на самобутні талановиті скарби, познайомило мене з молодою соковитою гілкою крислатого дерева сучасної поезії України, членом Національної спілки письменників Оксаною Мардус. Вважаючи за корисне і важливе поділитися з вами, шановний читачу, думками про її унікальний дар, буду спиратися на книжечку поезій «Біла осінь», що вийшла у видав ництві «Майдан» міста Харкова однією з серії книжок «Поезія Слобожанщини» у художньому оформленні В.А. Носаня під редакцією А. Стожука.
Відчуйте й ви збуджену тонкими почуттями любові поетику творів О. Мардус, яка зображує навколишнє життя через, здавалося б, зовсім не поетичні побутові картини: он «у горні зріють глеки»
і «парує…гарячий дощ у дзбанку»; а придивіться до прадавньої праці баби Насті, що «місить пироги», та доторкніться бодай поглядом вогню, котрий «очищають глиняні боги»для…готуючого заміс глини діда
Василя… В який час усе це відбувається?
Можливо, у «шовковий». Але не виключено, що таке дійство поетка вгледіла саме зараз, у цю хвилину таємничої вічності. Читаймо її душевне запрошення до…дивовижної пані – історії невеличкого слобожанського села, до своїх творів:
А на Гончарні липня три вершка,
пралісу буйство, ставу верболіття…
Заходьте босими у глиняне століття,
нехай хода вам буде неважка.
Заходьте, тільки не захлинайтеся від захоплень, коли почуєте « у грі гончарного органа/ акорди, глиною пропахлі/. Прелюдії печальні дзбанку/ про козака і дівку-бранку/, тришиїх свічників токату/ про брата, що пішов на брата/, і фугу ніжного тареля/ про солод меду в жалі Леля/»!
Вдивлялася чи прислухалася пані Оксана у «сюїту,… вміло ліплену, туго сплетену»? Мені здається – малювала серцем! Малювала, як її вмілі предки, «диригенти гончарного кола» білохатої Водолаги… Запрошую вас, читачу, разом з поеткою Мардус у найвужчу вулицю селища Оксани, що іронічно звуть Широкою, туди, де поетеса бачила «блукання бузка»; «на Шпаківку, де не живуть шпаки», а зате в «ніч травневу прийде Гоголь писати, як над Водолагою будує Погребняк – безвусий майстер із оситнягу
зоряного ХРАМ». Там послухаєте і про Уляну Свинареву – дочку посполитого з села Н. Водолага, що була бранкою та втекла з татарського полону. А якщо наші мандри вам сподобаються – послухаємо і про «дуже зручну для виробництва шовку слободу», згадаймо давнину з вірша «Не козача кирея...», в якому
йдеться про події 1711 року, коли «мешканці Водолаги при навалі кримських татар, не маючи сил, одчинили хану ворота і винесли йому хліб-сіль. А після слідства у Полтаві кожного десятого з них карано на горло». Хотілося жити!
Над усе. А пані Оксані боляче за все на світі. Як і радісно за навіть невеличкі приємні сторони його життя.
Чому вона така? – А в неї ж ...«вміщається півсвіту, а ще півсвіту вміщують її»! Надаю вам змогу цієї хвилини прочитати і відзначити аллітеративно багате «Різдвяне вітання», стилізоване під фольклорне:
Білим по білому/ в сонці дозрілому/ — сяє зима.
Жито, щоб жити,/ у яблуці стиглому/ зерна трима.
Жданики ждані/ у святки різдвяні -/ дітки, агов!
Дрібушки ніжками/, гірку горішками -/ Світ, будь здоров!
Чи не здалося вам, що тільки-но, щойно ми з вами побували в якомусь таємничому заговорі на…щастя цілому світові?
«Іду в поезію, як на прощу/, помолюся кожному слову, поплачу/, і зрозумію: вона – найдорожче/, без чого віру у віру трачу», – Майстриня з довір’ям сповідується читачеві, завершуючи висновком:«Без віршів кожна мить мені болить». Для неї не писати вірші –«це як прожити без любові й снів».
Адже саме вони і є складовою ж и т т я…
У лісі стихлого дощу/, де краплі стиглі не від сонця,
нестримне серце відпущу/ – хай бігає в одній сорочці.
Воно збентеженим дитям /стриба, на себе сипле листя…
І я відчую, як життя/ не може/ встояти/ на місці.
Поетеса Оксана Мардус, перед усім, – зваблива красуня, їй потрібно, щоб навіть найвибагливіші мрії здійнювалися, наділяючи щастям і її опоетизовану жінку: («Я хочу пити небо з бездонного глека»). Мені здається недоречним чиєсь зауваження про використання займенника першого лиця: тут ідеться про загальний образ жінки. Але скільки світлої печалі відносно невловимості того ж таки ефемерного жіночого щастя раптом випромінює з вірша «А їй хотілося тепла», незважаючи на потужний дієслівний ряд кінця рядків, можливо, саме для підкреслення психологічності й використаний:
А їй хотілося тепла/, тій жінці, що тепла не мала.
В ній дика річка шумувала/, густа незайманість жила.
Між зваб черницею була/, з пустелі днів Його чекала
Їй так хотілося тепла/, тій жінці, що тепла не мала.
Джерельце билось в два крила/, печаль зимова розтавала,
весна дощами засівала/, а жінці вроду віддала.
А їй хотілося тепла…
Звичайно, кожний читач зробить відносно поезій Оксани Мардус свої відкриття.
Але жоден не залишиться байдужим до творчості її, до бажання передати
чудовою рідною мовою прекрасні миті поетичного натхнення! Отож і ми,
як і поетка, захоплені красою і любов’ю до самого життя, побажаємо їй
найщиріше любити і бути коханою, безмежного лету у поезії!
Людмила Линдюк (Єлісєєва), член НСЖУ.
Написав
08.11.2009 в 14:19
Тільки зареєстровані і авторизовані користувачі можуть залишати коментарі. Авторизуйтеся, будь ласка, або зарегистрируйтесь, якщо не зареєстровані.